-1-

Трава, нетривка і тремка, – по литки.
Полином полину у поле небо.
Де-небудь, з ким-небудь читай молитву!
Чатуй. А проґавиш – не плач:
Ганебно.

Проси у трави просфори і проса.
Прости їй.
Труни і струни не бійся.
Дивися, як пильно палають роси
І паром паруються в голих висях.

Співзвуччя – закон співбуття.
Молися!
Природі і роду, з якими злитий…
На горе високе, на гори лисі:
Молитися – це самоціль молитви.

Звук дзвонів замкнувся замком у коло.
Життя повернулося в смерть – до себе.
Єдиної сутності – все навколо.
Співзвуччя – закон трав’яного неба.

Ти – ланка свого ланцюга: кінь-вершник.
Розтанеш – і сплатиш останнє плитам…
Кора – це коріння.
Останнє – перше.
Тривай собі…

Тричі чатуй молитву.
                           
-2-

Молитви, як діти., – такі наївні…
Такі, до нестями, талановиті.
Вовками блукають через країни
І виють. Бо тільки і вміють – вити.

Голодні, закохані, чесні, ситі,
Невдячні, – як масло у розпал посту;
Багаті сини імітують сиріт.
Бальзаківським шляхом іде апостол.

Гортається небо навколо суші.
Блукає земля по останках вісі.
Багаті дівчатка поїдають суші
І серцем скляним манікюрять вістря.

Молитви, як старці, – лукаві, чисті…
Вони випромінюють вічний спокій.
І подумки ніби прощають листя –
Таке, до нестями зеленооке…

Ну, що мені? Лід хіба запалити?!
До лави церковної в’яже ремінь.
Як діти старенькі, сидять молитви.
Трава позіхає…
Усе.
Смирення.                              
                                       9 грудня 2008 р.