Йду...
Золотий полин обабіч мого шляху.
Праворуч – шум ріки, солоний у кінці...
В перехідні часи ні сміху і ні страху.
Орлиних душ чортма,
Усі – як гаманці.

Перехідні часи завжди для України:
То голод, то війна, то строїм комунізм...
І рима, як назло, ото прийшла «руїна».
Й не знаю, де подітися мені.

Податись за кордон?
Завести бджіл в глибинці?
Чи на війну піти за волю не мою?
Чи, може, в теплоті зостатися, при жінці?
Столиці я боюсь.

Там дика суєта і натовпна самотність.
Там шумно... А життя ж у тиші почалось...
Хоча б одне лице знайти посеред сотні
Таких, як в НЛО.

Хоча... хоча... хоча...
Мій світ завжди зі мною.
І вся ця мішура, що зовні, – тільки гра.

Мене цікавить більш війна мене зі мною
І шум Дніпра.

Ну потойбіччя ще...
Чого кривити душу?
Чи є там щось, нема?..

Помру – мов народивсь...
В пекельнім казані жувати райські груші,
Чи вишні від біди.

Отак-от йду і йду...
Не перший, не останній...
Ким був і що зробив –
Проясниться пізніш.

А зараз би мені здобутись на повстання…
Як ніжний, ніжний, ніж…