I   Народився я на світ,   Як їдного рання   Моя ненька забагла   Шпаків на снідання.   А я, хлопець-молодець,   Пожалував мами,   Серед лісу відпитав   Дупло зі шпаками.   В дупло руку — не іде,   Голови не впхаю,   Сюди-туди край дупла —   Та й сам улізаю.   Ходжу голий по дуплі…   Шпаченят до ката!   Я в пазуху й загорнув   Тії шпаченята.   Вилізати б, так не то!..   Я й домудрувався,   Лиш сокиру притащив,   З дупла прорубався.   Гиц із дуба на коня!   Кінь собі брикає,   А сокира моя все   Зад йому рубає.   Нагадався за сім миль,   Назад подивився,   А у коня, як на сміх,   Лиш перед лишився.   Я і взявся йому зад   З верби підправляти,   І підправив, та й заліг   На годинку спати.   А кінь ходить по траві,   І перед пасеться,   А зад росте та й росте,   Аж до неба пнеться.   А для моїх шпаченят   Того було й треба —   Додряпались по вербі   До самого неба.   Пробудився — до шпаків —   Та де вже до ката!..   Аж на небі половив   Свої шпаченята!..   Ото знову до верби!   А верба й пропала,   Бо коняка напаслась   Та й, знать, побрикала.   Щастя тілько, що святі   Не горшки ліпили,   Але якось на той час   Гречку молотили.   Розказав я їм біду,   Випросив полови   Та з полови ізсукав   Мотуз прездоровий.   Вп’яв до неба та й униз!   Мені й горя мало!..   Аж до низу на сім миль   Мотуза не стало.   Згори й кажуть, що скачи!   Але я не хочу,   Що вгорі собі урву,   То внизу надточу.   І спускаюсь собі вниз,   Мало й остається,   Ще б урвати кілька раз,   А мотуз не рветься.   І висів я кілька літ,   Мамина дитина,   І висохла, як дупло,   Уся середина.   А рій якось пролітав   Та туда й забрався,   Наніс меду, щільників,   Розхазяювався.   Наніс меду кілька пуд,   Ну його з бідою!..   Мотуз рветься — я в багно   Чуть не з головою.   А тут якось по багні   І качка ходила,   На чуприну набрела,   Гніздо собі звила.   Яєць много нанесла.   За дітей помовка,   Аж нечистая несе   Голодного вовка.   Та фурнула з голови,   А той завинувся,   Поїв яйця та й на чуб   Хвостом обернувся.   А я за хвіст: «Гуттю-га!»   А вовк налякався   Та як скочить — я і — гоп!   На світ показався!   II   І ото вже я підріс,   Літ десяток було;   Дід ходив ще без штанів,   А батька й не було.   То, бувало, коли хто   В гості запрошає,   То дід сяде на полу   Та мене й питає:   «А хто ж, сину, піде з нас?»   То я його гладжу:   «Та хто б, — кажу, — не пішов,   Все то їдно, — кажу. —   Або я піду туди,   А ви сидіть, діду;   Або ви собі сидіть,   А я туди піду».   А зимою холодно,   Нічим затопити,   То й питається дідунь:   «Що, сину, робити?»   А що ж, — кажу, — тра комусь   Їхати в дубину!»   То, бувало, й каже дід:   «Хто ж поїде, сину?»   То я й кажу: «Хоч сидіть,   А я не поїду!   Хоч посиджу я за вас,   А ви їдьте, діду!»   То, бувало, й їде дід…   А раз таки, в біса,   Потягнувся вже і я   За дідом до ліса.   Тілько входимо у ліс,   Аж купа ломаччя!   Я сокирою гу-гуп! —   Заєць з-під ломаччя.   А ми собі не страшкі!..   «Гуттю-га!» — на зайця!   Та живенько до ломач —   Аж там сиві яйця.   «Заберімо!» — «Заберім!»   Зважили дрючками,   То насилу що згорнув   У шапку руками.   Ото я їх і приніс,   А в нас на ту пору   Розквокталася свиня,   Квокче коло двору.   «Пійміть, діду!» Дід пійняв,   Посадив на яйця…   То ми мали шість волів,   Як орлів, від зайця.   Зараз таки й запрягли,   Припічок зорали,   То такого ж, кажу, ми   Того хліба мали!..   Що як то вже нам женців   Прийшлося збирати,   То безрукая якась   Сама прийшла жати.   І нажала ж вона нам   Та кіп наскладала,   І стебла вже не було,   А та іще жала.   «А що, сину? — каже дід. —   Треба спогадати,   А де-то ми ті стирти   Будем закладати?»   То, бувало, я сиджу   Та й дідові раджу:   «Адже у нас комин е,   На комині! — кажу. —   На комині як складем,   То й не тра сушити,   А на печі, як бог дасть,   Будем молотити!»   То, бувало,святий хліб   Аж комин колише!..   Їдна тілько нам біда,   Що вклюнулись миші.   А кіт якось на полу   Із дідунем грався,   Від дідуня гиць на піч,   В закутку закрався…   Та як хвостом замахнув —   Жиди б його з’їли! —   То в помийницю стирти   Так і полетіли!   III   А ото вже дід підріс   Та й і одубився;   Після нього через рік   І батько родився.   Та ото вже тра було   Батька мені вчити;   Але зато, як навчив, —   То-то було жити!   Все було у нас їдно:   Здатність і заможність,   І хазяйство, й ремество,   І смак, і набожність.   Мати любить все парне,   А ми з батьком кисле,   Мати парить по селу,   А ми собі киснем.   Мати ходить цілий день,   Тілько оглядає,   А ми з батьком уночі   Вудку закидаєм.   То, бувало, таки так   В добрую годину,   Як не клюнеться кожух,   То тягнем свитину.   Купувати коли що —   То рука дрижала,   Зато купим, то по нас   Аж земля движала.   А набожні що були,   То сохрани, боже!   Як до церкви серед дня   І не пустять, може,   То, бувало, уночі   Церкву підкопаєм,   Помолитись хоч на час   Таки повлізаєм.   То так собі розжились,   Що й світлицю мали,   Світилося, куди глянь,   Лиш стовпи стояли!   А одежі що було!   Боже, твоя воле!   Вісім було свит бери,   А все тіло голе.   Та й хазяйство таки ми   Поряднеє мали,   Бо сусіди навкруги   В два плуги орали.   Та й воли які були!   Рога не дістати,   Бо то чорт його і мав   Кому доставати.   А як поле ізорем,   То вже чиє краще?   То.не наше, а чуже,   То чуже, не наше.   А раз мати таки нам   Збитка ізробила:   Взяла батьковий кожух   Та й гречку накрила.   А худоби було шмат,   Гречка лиш біліла,   Та з кожуха як пішла —   Чисто гречку з’їла.   А було й таке у нас,   Що ми й лавки мали,   Та все-таки через ню   І то позбували.   Як умерла — де було   Домовини взяти?   Мусили вже для біди   І лавки віддати.   Та ще потім по біді   І обід справляли,   Взяли собі понад став   Людей поскликали.   Та й просимо їх удвох:   «Пийте юшку, люди!   Як вип’єте теє все —   То там рибка буде!»   А тепер ми розійшлись —   Батько шинк тримати,   А я не так до шинка,   Як люблю орати.   Батько п’яний все держить   За шинок рукою,   А я орю, як уп’юсь,   Носом за корчмою.  
   |