Все трохи банально, так вже було із кимось:
відходиш два кроки, падаєш з ніг на спину,
і дивишся в небо.
Сонце встає на Сході…
Лежачих не б'ють, лежачими просто ходять.

Швидкі епізоди рук і вологих рухів,
усе намішалося міцно, сплелось вузлами:
забути… чужа-на-тиждень… розвилка… Глухів…
..."зустрінеш?"... і потяг грає на барабанах

покручених колій; вишитих нашим кроком
завулків, мостів, містечок, далеких сіл;
покручених доль; заплетених в сум і спокій
смаглявих, м'яких на дотик, солоних тіл.

Дороги співають запах моєї втечі,
вишіптує дотик мантру-що-ти напам'ять...
Дивися, ці люди – вічні, але не тямлять,
що щастя росте крізь груди, а не крізь речі.

[Ми - втрачені шанси,
жертви чужих катарсисів.
Цей світ переріс нас, хоче тепер забути.
…на захист від спаму довгі цитати Маркеса…
Ми більше нічого,
Просто. Хронічні. Люди.]

Малюнки на шкірі…
Бачиш? Ти був не першим,
хто знає, які для мене на колір звуки.
Швидкі епізоди: сходи… гарячі руки…
…розірвана стрічка… ляпас… наш тихий Гершвін…
...вокзал… недоречні інші... полиця… спати…
Два кроки і все позаду.
Ніхто не винен.
...перкусії колій... темінь... пуста кімната...
А стане занадто важко –
впаду на спину.