Широким морем нашого життя
Мандруємо в дірявому ковчезі…
І відра сліз, від смутку й каяття,
За борт із трюмів носимо по черзі.

Тримаємось по-двоє, бо звелів
Нам Бог, щоб нас  було по-парі…
Так і пливемо в незліченність днів
Непевні, трохи – люди, трохи – «тварі».

Все ділимо на «наше» і «моє»,
І жадібності стримати не в силі…
А море нам послаблень не дає
І на борти жене потужні хвилі.

Хитається убогий наш ковчег
І ми замерзлі тулимось до пари…
Любов уже не гріє й не пече…
У серці жах, ввижаються примари…

Господь у розпачі, бо ж не весела тема…
Як сталось? Де причина? В чому суть?
І перед Ним стоїть важка дилема:
« Втопити їх – чи, хай собі пливуть?».