ПОРИ РОКУ

            1.
Така незаймана зима –
Ні сліду „до” ні сліду „після”.
У ліжку гріється сама
І скрипом хвіртки – перша пісня.

Така цнотлива, що болить
До неї навіть ніжний дотик.
Сльозою стане кожна мить
І плакатиме гірко доти,

Допоки поглядом спокус
Обмацувати будеш небо
Цілунками гарячих вуст
Шукати спраглий острів Лесбос...

               2.
Така заплакана весна
У підлітковому чеканні,
У безнадійному шуканні
Сумна, зажурена вона.

Не усвідомила іще
Краси і сили в повній мірі.
З темниці власної зневіри
Її не вивів біль і щем.

Ключ променя не відімкнув,
Не пронизав ще юне серце,
Не закохалась  у люстерце.
Ще вітер волі не війнув.

Тому і плаче... і стоїть
На цвинтарі своїх ілюзій.
Світ набубнявів у напрузі,
А в неї пуп’янки свої.

             3.
Таке еротичне літо,
Спокуса керує рухом,
Оголено – стиглі перса,
Цілунок тремтить за вухом.

Зелені озера зваби
І пляжні костюми міста...
Ти хочеш здаватися кращим,
Та ти із такого ж тіста.

Бо радує ця прозорість,
Повільна ласкава втіха,
Бо щедрий чарівний вуйко
Витягує вічність із міха.

                4.
Така сексуальна осінь:
Достигла, пружка, жадана,
Пронизана теплим вітром,
Обтяжена щедрим станом.

В жовтневих обіймах світу,
У стогоні груш та яблук
Бажає тобі востаннє
Віддати терпкий сніданок.

Віддати легку вечерю
Банально й невідворотно.
Летить павутиння містом,
І в грудях іще спекотно.

А вітер під жовту сукню
Грайливо подме – повіє.
Моя непідкупна осінь –
Вагітна сільська повія.

Зігріє, заграє, загорне
Пелюшку пустим конвертом...
Минає останнє свято,
І в небо думки простерто.