СОН ХУДОЖНИКА
            Василеві Павліщуку

З буденності вилущуючи символ,
Свободу відчуваючи п’янку,
Малюючи на зораному полі
Молитву у терновому вінку,

Летиш, ростеш, вливаєшся у вічність,
А під ногами мерехтять світи...
Якась гора тебе вважає богом,
А іншу зображаєш богом ти.

Підносишся на полум’ї протесту,
Викресуєш із попелу вогонь,
І плутаючи з дійсністю видіння,
І світло сонця тулячи до скронь.

А там, у сні, сміються і вмирають,
І пензля виривають із руки,
До неба українського ГУЛАГу
Вкраїнські прибиваючи зірки.

А тут літають янголи й ворони,
А тут живуть русалки й горобці,
І люди зустрічаються з коханням,
Купаючись в горілці й молоці.

А там живуть іуди і пілати,
Панують там повії й торгаші,
Цілуючи портрети на монетах,
Ладнаючи колеса до душі.

Від крайнощів до крайнощів доходять,
Гальмують і дороги не дають,
Відшукують у наслідках причини,
Ламаючи і сон, і світ, і суть.

Бо прапори не всі ще на Говерлі,
Бо ще туманом пеленає страх,
Бо фарисеї ще не всі померли,
Бо ще не всі літають навіть в снах...

Народжується образ, ніби сонце,
І спалює проміння темну тінь,
А сон собі ламає чорні крила,
Щоб світлими відкрити височінь.