На серце розум хмаркою наліг —
     на перше листя сніг;
а гілці мариться, що те минеться —
кричуща випадковість, лячний збіг,
     кочівників набіг…
Ламається вона, і коле серце.

Це зблід, зібгався аркушем розліг,
     вкрив порохом поріг,
а йти вже час, тут про рушання йдеться
звідтіль, де холод зело переміг
     та небеса обліг,
ув очі всипавшись дотепним перцем,

цементом зимних та рипких іроній,
     самоіроній,
коли крик болю в горлі душить сміх,
     збиває вітром з ніг,
бурульками жбурляє із балконів.

Та хмари розганяє кровобіг,
     а сонце топить сніг;
і гілка, злам відбувши у полоні,
     в буянні листя тоне,
як подорожній в плетиві доріг.