Як тільки сум пригорнеться до ніг,
А Шлях По Сіль розріже навпіл небо,
Я сам себе вкраду до ранку в себе,
Щоб не лишитись вибраних доріг.

Вони лежать повздовж моїх зірок,
Туди, де день займає чергу жити,
Де кожен третій був би небожитель,
Якби зробив до себе хоч би крок.

Туди, де сонце впевнене у тім,
Що хижа ніч зорю не подолає,
Що добрим людям не згадаю зла я,
А разом з ними побудую дім.

У тому домі тісно від квіток
І від думок, які літають всюди.
На ті думки чатують добрі люди,
Й беруть квітки в дорогу, як квиток.

Бо та дорога – довга і пуста –
Веде крізь ніч в мої відверті далі,
Де Батько-Бог кує з зірок медалі
Із неземним зображенням Христа.

І тим квиткам без мене не цвісти,
Бо тільки в небі рими – не провина,
Де все живе чекає Бога-Сина,
Який несе зі списками листи.

А Син-Господь приходить по воді
І зачинає тихо: „Ой, при лузі...”,
А поряд з ним мої тендітні друзі,
Котрі лишились вічно молоді.

Вони під пісню хиляться набік,
До воскресіння обраних – прозорі,
Й мені крізь них тремтять зелені зорі,
Щоб я на ранок серце людям пік.