Я жінка, що в ній сім років ламали волю… тому, буває палаю, крематорієм; тому, буває, дратують алегорії, тому, буває, тягне здатися кволою; німою. а нині нехай говорять, нехай говорять. (зранене – насміх іншим; решта – знеболено) зрештою, байдуже, бо страхи подолано. а я у вічній, непублічній покорі. як у скрижалях, або у сувоях: "приниження возвишає!" і Бог зо мною… і він у мені (хоча і не все замолено), а у тобі, здається, досі тотеми. та це не до теми. шумлять і заколисують сиві тополі, а я назбирала яблук – несу у подолі поволі, щоб донести. а йшла по магнолії… та яблук нападало – не потрібно зривати! і є кому згодувати… які тут апорії? все просто: я-знімаю-свої-мораторії, і йду пригощати. бачиш - не спокушати. які умовляння? у голоді до Любові, як в горі (чи в горах?), і так поїдять, бо кволі. зморені. надія не вічна. вічна є безнадія, провина (ота, що "гріх", той, що первинний) тільки Любов єдина, бо неподільна... 1. і ось картина: яблука – гріхопадіння, яблука – вина – яблука – вина – війни – падіння – злети… (сенс, певно, подвійний) 2. і до портрету: гарні, незмінні, зморені, (упокорені?), Єви, Єлени, Афіни, Деметри, Джульєтти, (єви, суцільні єви…) врешті, Вікторії. (образ напевно збірний) творять історію. *** входжу до хати. сама-одна, а на дворі лишаю словесні герці і алегорії. бо дім. вірна фортеця. моя Асторія. дзвінко знімаю лати з руїн Мілету (наніч), кладу багнети до ранку в Лету, і одягаю чорний (і наче зоряний), теплий кошлатий светрик, і гетри. |