Сергій ТатчинЗима, Ти і Че.Розіп’яти прийшла зима. Нажаліюся мамі: Ма... Розпрощаюся з татком: Та... Не знімайте мене з хреста: ви со та! На Ґолґоті зими – пітьма. Над розп’ятими задарма висне неба вагітний клин. Хрест хитається, як полин: ри ба лин. А в похиленій голові переплутались неживі із живими – по всій землі: мертві – добрі, не мертві – злі, і в се лі. Де примарився Че з тобов, і у вас би була любов, ну, а я б через хату жив і у хунті тоді служив: і ту жив. Що не небо лягло до ніг. Я втопитися б в ньому міг. І хитався на глибині з боку в бік, як безмовне „ні”: у ві сні. Обручитись прийшла б вода, Тільки я б долічив до ста і відмовив: ”прощай-прости”, щоб сказала вода „щасти”: від пу сти. У пригнічені холоди, де на Че не чекаєш ти, і не Че не тобов живе там де хрест серед хмар пливе: за жи ве. Вдосталь місця у цій зимі – поряд друзі висять німі. Я зайняв і для них хрести, щоб гадали – чи любиш ти: до бі ди. Чорним-чорно, як уночі: чорний килим несуть ткачі, чорний сніг вздовж кісток тече, з голови не виходить Че: до пе че. А під нами – лани зірок, що достигли в Господній строк. та збирати – женців нема: на Ґолґоті зими – пітьма, де ти, Ма? |
2006 © Сергій Татчин |