| Гей, нині лаштується віщий Василь "Хахлам" нерозумним помстити,
 Їх вірші і прозу за буйний їх стиль
 Він буде черкати й палити.
 Схопив олівець і в цензуру біжить,
 Од гніву засапавсь і страшно харчить.
 
 Уже до цензури дійшов він якраз,
 Уже він стоїть біля ґанку,
 Аж зирк - і побачив: приніс відкілясь
 Нечистий до його циганку.
 Наш славний Василь у циганках кохавсь, -
 Підбіг він до неї і зразу спитавсь:
 
 "Скажи мені, люба циганко моя,
 Чи буду в житті я щасливий?
 Чи скоро поляже на мене земля,
 Щоб ворог радів обридливий?
 Скажи мені правду, не бійся мене, -
 За се тобі буде лобзання смачне!"
 
 "Циганці не страшно твого олівця,
 Твого ж поцілунку не треба,
 Не треба й для наших думок видавця,
 Нема в нас цензури, крім Неба.
 Хоч доля людськая сховалась у млі,
 Та бачу твою на бридкому чолі.
 
 Так слухай гаразд і, гляди, не забудь!
 Щодня тепер маєш ти свято:
 І "Слово", й "Киянин" до тебе несуть
 Хаптурів усяких багато;
 Забрав ти життя у небоги "Зари",
 Завидують інші тобі цензорі.
 
 Боїться тебе газетярів сім'я
 Й письменники всі українські,
 Бо звісна поганая вдача твоя -
 Поводиться з їми по-свинськи.
 Нема тобі кари за вчинок бридкий:
 Є в тебе незримий хранитель міцний.
 
 І твій олівець з магазину Пето
 Не зна собі впину в сваволі:
 Черка він усе; не напише ніхто
 Ні одного слова по волі.
 Черкав би ти й твори жандарма, ченця...
 Та приймеш ти смерть од твого олівця".
 
 Василь осміхнувся, одначе поблід,
 Затрясся в якійсь лихоманці,
 Шурхнув до цензури, забувши, що слід
 Копу доручити циганці.
 Прибігши до хати, кликнув писарів,
 Узяв олівця і з жалем говорив:
 
 "Прощай же, мій друже! ти був той струмент,
 Що ним я багато нашкодив:
 Тобою вкраїнське письменство умент
 Я нищив, на казна-що зводив.
 Тепер не тобі вже ті твори черкать
 І любим черканням мій дух звеселять.
 
 Візьміть, писарі, олівця ви сього
 І зараз його поламайте;
 У яму помийну закиньте його
 Та іншого зараз подайте!"
 Тоді писарі з олівцем одійшли
 І зараз нового йому принесли.
 
 Гуляє Василь з товариством своїм,
 Черкають нелюбії твори,
 Але з усіма не упоратись їм:
 Вони напливають, як море.
 І віщий Василь ту порУ пригадав,
 Як він одразУ все письменство черкав.
 
 "А де мій товариш? - Василь прорече, -
 Куди олівець мій подівся?
 О, як я черкав ним колись гаряче!..
 Тепер би мені знадобився!"
 І відповідь чує: "Звелів єси нам,
 І в ямі тепер він гниє із сміттям".
 
 Тоді Василя обхопила журба
 І трясця від жалю напала.
 "Циганко! Побила б тебе коцюба,
 Як ти мене дурно лякала!
 Служив би ще й досі мені олівець...
 Піду ж хоч побачу його попілець".
 
 І віщий Василь на задвірок біжить,
 За ним секретар його милий.
 І бачать: у ямі в помиях лежить
 Бідаха олівчик потлілий,
 Свиня над ним рохка, ворушить черва,
 І кухар помиї на нього злива.
 
 Василь по коліна до ями вступив
 І мовив: "Спи, вірний мій брате!
 Старий твій хазяїн тебе пережив,
 І в час, як я буду вмирати,
 То другому вже не тебе передам:
 Він інший десь найде на страх ворогам.
 
 Та ось моя смерть! Ну, від цього б навряд
 Я скорої смерті діждався!"
 Тим часом з недогнилків цензорський яд
 Гарячим стовпом піднімався;
 Мов пара отрутна, штрикнув його в ніс,
 І скрикнув Василь, і вхопив його біс.
 
 В світлиці цензурній коновки бряжчать
 На тризні сумній Василевій;
 Пан Ромер з Самійлом край столу сидять
 І цідять із пляшки дешеве.
 Вони поминають завзятця свого
 І як українці жахались його.
 |