Гріти сандалову ложку в долоні,
пестити деревину її теплу...
Вогке повітря — мов сльози, солоне,
довге мовчання глевке і нестерпне.

Можеш розбити усі телефони —
я озиваюсь із кожної скалки,
з кожного вірша (поети й дракони
до олівця призвичаєні змалку).

Бачиш, і цей увіп’явся щосили —
синього птаха потворне качатко!
Щось його довго по світу носило...
Хай перепише цю казку спочатку.

Хвилі здолає сандаловий човник,
дивна тваринка свій хвостик підтягне,
небо не змінить свій колір на чорний:
білі тюльпани там квітнуть безтямно.

Прямо з-під снігу у лютому й січні
квітне барокко будинків химерних...
Наші розмови триватимуть вічність,
решта — то нерви.