Я вірю в кращий час, але душа болить!
Хотілось би тепер, у сю славетну добу
Душею піднестись, зрадіти хоч на мить,
Як не людей знайти, то хоч людську подобу.

Героїв час минув, - що ж, будемо й без них!..
Але невже нема ні іскорки чесноти?
Невже, крім пишних фраз та поривів дрібних,
Нічого вже нема в найвищої істоти?

Ми раді за прогрес, і от до всіх країн
Ми на вистави йдем з культурністю своєю.
Коли ж той буде час, що більше, ніж машин,
Ми виставим людей з високою душею?

Чи близько ті часи? А вже земля стара;
Вже підтоптались ми на довгій тій дорозі.
Чому ж не бачимо тих правди та добра,
Що так обридли вже в поезії й у прозі?

Ми розумом міцні, наш розум дав нам лад,
Ми й непросвічених умієм просвічати, -
І от, щоб наш прогрес не відступив назад,
Повинні ми держать набитії гармати.

О розум, ось наш бог! Ми по стількох віках
Таки знайшли його й утішили людину;
Та, ставши мудрими, ми кинули на шлях
Найкращої душі людської половину.

Немає серця в нас. Колись кохались ми,
Хоч без теорії, та щиро, серцем чистим;
Тепер міркуємо над світом і людьми,
І над машинами, й над щастям особистим.

Найкращі пориви, гарячі почуття
Розсікли ми ножем холодним міркування,
І склали ми собі розмірене життя
Без глибини думок, без сили поривання.

Немає творчості, поезія в багні,
І філософію тепер ми осміяли.
А геній - нащо він для рою комашні? -
Нам будуть фабрики кувати ідеали.

І сумно за наш час, і шкода тих віків,
Що ніби нам дали великії успіхи;
І хочеться скоріш, щоб промінь заяснів,
Щоб серцеві знайти хоч небагато втіхи.