ДАРОВАНІ СЛОВА


*

Люди фотографуються,
а рід мій
до криниці ходив.

Щоразу
у відрі води —
обличчя людське.

Ось вони —
портрети моїх предків.

Іду вулицею,
зустрічні в очі зазирають,
як до криниці,
устами спраглими лаючись,
не в змозі пригадати
вчорашнього відображення
у дзеркалі.

Криниця вишиваними
рушниками вбрана.
Мама корбу крутить —
пора худобу поїти.


*

Хати, ніби кішки,
до сонця вмиваються.
По всьому селу
корів доять,
перші струмені молока
у дійницях видзвонюють,
сповіщаючи,
що життя — це свято
повне роботи.


*

Ніж мовчить.
Цілує бабця хліб,
що долу впав.
До істини не далі,
ніж до кварти
з молоком.


*

У хаті поріг
дощенту стертий.
Бабця шамкотить:
— Як молода була,
дуже мені зуби боліли.

Нема кому запитати,
що в бабці
тепер болить,
лише завіси
день і ніч іржавіють.


*

Мама свариться:
“Не пхай сонця
до діжки з водою!”
Коли бабця жила —
у цій діжі тісто місила.
Я бабці не пам`ятаю,
а мама ніколи хліба
не пекла.


*

Птах голову
під крило сховав.
Мені дозволено
за зброю потриматися.
— Де тут натискати? —
Жаль, що ніхто мене не бачить.
Добре, що мама не знає.
Усі ми дітьми були,
але не для всіх
Царство Небесне.
Люди руки вмивають.
І тільки у птаха
крила в крові.


*

Вже більшість із нас
навчилися вимовляти
слова
у певному порядку.

Вже меншість із нас
відчула їхню силу.

Мені це все до верби.
Хоч я також один із вас.
Я один… Цілий.
Я вмію плести кошики.


*

В щілинах тиші
поміж пострілів
чути, як вдома
у саду
яблука від яблуні
відриваються.
Але скільки не прислухався —
не чутно,
щоб поміж ударів серця
котресь до землі долетіло.


*

Приходить ніч,
та не приходить сон,
як не приходять друзі.
Приходить ніч,
шукає в тілі душу,
як рідні мені люди
не розшукують мене.
Приходить ніч,
і місяць сходить,
як від безсоння
сходять з глузду.
Ця ніч не перша.
Але й не перший я.


*

Всміхаюсь до людей.
Чи я їх знаю?
Так.
Чи ми знайомі?
Ні.
Всміхаюся…
Я їм далекий
на одну війну,
вони мені
на цілий постріл
ближчі.


*

Повз хату
люди проходять.
“Мамо, розбудіть мене,
коли сонях за перехожим
голову поверне.
Можливо, це буду я”.


*

Над ранок осінь
до тиші моря наливає.
Чоловіки в тумані
перегукуються.
Жінки зустрічні,
мов маяки погаслі.
Чайки сліди на воді
у книгу буття
переписують.
Ніхто нікого не
проводжає,
лише у човнів
очі мокрі.


*

Безлюдна вулиця.
Ні грошей, ні віршів.
Холодні лиця ліхтарів
презирливо дивляться з калюж.
Заступаю дорогу
самотній осені:
“Дотепер я роздягав жінок,
сьогодні, пані, я
до ваших послу”.
Якщо колись спитає жінка:
— Ти любиш осінь?
Я відповім:
— Це було лише вуличне знайомство.
Та жінка не повірить,
як і всі інші пори року.


*

Мудрість риб
може зрівнятися
з мудрістю китайців.
Особисто мені
ближча філософія мовчання.
Проте, коли
від жінки пахне рибою,
я випиваю сто грамів.
Цим я схожий
на китайців.


*

Будинок порожній,
мов мушля.
Коли прислухатися —
чути, як
за тисячі кілометрів
море шумить.
Жінка думає,
що іду до моря,
насправді — від неї.


*

Поріг під самою стелею.
Двері заспано риплять.
Крізь повіки спостерігаю,
як зелені язички трави
зі стегон у жінки
місячне світло злизують.
Хочу ім’я жінки вимовити,
але губи пересохли.
Після ночі кохання
в усіх довколишніх
прісних озерах
вода солона.


*

Лугом жінка йде,
одяг збирає,
з одягу
сполохані метелики
спурхують.
Назавтра
ніхто й не пригадає,
що тут відбувалося,
хіба що бджоли зауважать,
де чоловік квіти рвав.
Лише один метелик
пам’ятає,
якого кольору
очі в жінки,
але й той дальтонік.


*

Жінка річку
убрід переходить.
Поділ припідняла.
Упав їй до ніг,
все вище й вище,
мов вода,
по тілу піднімаюся.
Руки благально
догори звела.
Цілую кінчики пальців.


*

Мов  годинник
у тиші нічній,
жінка каблучками
вицокує.
Котра година — не видно.
Черевички старі,
а жінка така,
якою її
чоловік бачить.


*

Жінок, яких раніше
в лице цілував,
тепер лише по голосу
впізнаю.
Часи навмання
людьми міняються.
І тільки яблуня стара
цвіте, як за молодості.


*

Сосни довгоногі,
мов дівчата-підлітки,
перешіптуються, хихочуть.
Колючки м`які,
ніби пушок на скронях.
Вітер поміж гілок тікає.
Губи з присмаком хвої
і сльози бурштинові —
оце й усе,
що жінкам від дівчат
лишається.


*

Пляж.
Сонце крізь сито цідиться.
Через кожних три кроки
морозиво продають.
Шоколадні тіла жінок
без обгорток.
Після вечері — танці.
Пари по всьому парку.
Чоловіки пальці облизують.


*

Поміж старих світлин
знаходжу фото
розлогого дерева.
Скільки ж це років,
як загубилося?!
Тоді ще під деревом
жінка стояла.


*
Колись
кохання просив,
як просять цигарок.
Тепер прошу,
як просять
хліба.


*

Зорі падають.
Бешкетники з рогаток
у вікнах шибки б’ють.
Зібрав колекцію камінців,
що колись були зорями.
Маю щастя,
але не маю чим
його міряти.


*

Синичка
з долоні дзьобає.
Мовчу.
Чимало слів у роті,
але всі гіркі,
наче зерна
гірчичні.


*

Ця жінка — крапелька,
лише
маленька крапелька.
Я — море.
Остання крапелька...
Я вийшов з берегів.