ПЕРЕМОВИ: ЖАРИНА В ДОЛОНІ
***
— Одного разу
уздрівши істину,
поет усе життя
віршами гріхи замолює.
— У геніального поета
муза сліпа, —
подає голос хлопчик, —
він щораз пером їй
в око втрапляє,
хоча й у темряві пише.
Не збагну, заперечує він
чи погоджується?
***
Читаю хлопчикові вірша:
— Не жінка —
вічна дівчина,
стрічку дороги
в косу заплела...
— Отак і шляк
чоловіка трафляє, —
коментує хлопчик.
***
— Ніхто ще ціни
слову не склав, —
запевняю хлопчика,
він плечем стенає:
— Чоловік, мов радіо,
багатьма голосами
просторікує.
Пустеля слухає його.
Не чути лише,
як у самітника
на зубах пісок рипить.
***
Хлопчик обриває
мій монолог
про духовність:
— Всі миші
в коморі як миші,
і тільки одна
(ніби й не біла!)
мріяла про бібліотеку.
Не знаю,
чи мені посміхатися.
***
Я серджусь на хлопчика:
— Та що ти знаєш?!
— Дещо я таки знаю, —
спокійно відказує хлопчик. —
Коли мені болить,
я не знаю завіщо,
але ж більшість навіть
не знають, що їм болить.
***
Спас.
Хлопчик мовчить.
Яблука в саду падають
так часто,
що слова не вставиш.
***
— Небо райдугою
до землі сміється, —
показує хлопчик.
— Чому ж тоді
кутики райдуги опущені?
— Бо небо головою
донизу висить.
***
— Дощ пройшов,
а сліди — дитячі, —
несподіваним відкриттям
очі зволожені.
Хлопчик роззувся:
— Вшануймо пам’ять тих,
що вже змінили дитинство
на черевики дорослих.
***
Дурник сільський
людям на сонце показує:
— Дивіться: сонце!
Люди сміються.
Хлопчик насуплений:
— Сміються,
бо гадають, що бачать.
***
— Сонце сонцю не рівня.
— Але ж сонце одне, —
дивлюся на хлопчика
поверх чорних окулярів.
— Отож-бо ми
і не проміняємо
його ні на яке інше.
***
Хлопчик від сонця
очі ховає:
— Багато світла —
це темрява.
***
— Тіні стали
коротшими, — зауважую, —
сонце в зеніт піднялося.
— Люди дрібнішають, —
поправляє мене хлопчик.
***
Хлопчик горілиць
на траві лежить,
на хмаринки
в небі дивиться.
— Люди також могли б літати,
якби крила не заважали.
***
— Місток над річкою —
береги за руки побралися.
Річка — любов.
Хлопчик за течією
спостерігає:
— Як зійдуться береги —
річка пересихає.
***
Крізь комиші — до Паскаля.
— Тс-с-с! — тулю пальця
до уст, — люди мислять. —
Хлопчик прислухається:
— Ні, очерет шелестить.
***
Вітер у кронах шелестить,
хлопчиковим волоссям
грається.
Думка зароджується:
— З дітей люди виростають,
а в очах людських —
сучки та колоди.
— Атож, — киває хлопчик, —
недарма ліс сахається.
Слідом за людиною
сокира іде,
вроки з дерев знімає.
***
Підкидаю
до багаття хмизу,
язики полум’я
в екстазі звиваються.
— Вогонь потребує офіри.
Хлопчик кладе
на долоню жарину:
— Ці жертви ніщо
порівняно
з жертвами язиків
людських.
***
— Чому ти ніколи
не граєшся у війну?
— А чому ти мені
ніколи про неї
не розповідаєш? —
відповідає хлопчик
запитанням на запитання.
І згодом — ніби й
не до мене:
— Спинився вояк
перед дзеркалом —
вояка в ньому уздрів.
Думати не мав коли —
вистрілив.
Хто воякові дорікне,
коли він захисник,
а винуватий той,
що в дзеркалі.
***
Людська постать
на обрії бовванить.
Гортаю підручник історії...
Хлопчик запитує:
— Куди блудним
синам повертатися,
якщо батьки
маєток пропили?
***
Хлопчик пошту переглядає.
— Що там пишуть? —
сідаю навпроти.
Він жмакає газету
і кидає під ноги:
— Чоловік — як лук
зігнутий,
жінка — мов тятива
напружена,
діти — наче стріли.
***
Дарую хлопчикові
записника.
Відмовляється:
— У мене немає
зайвих слів.
— А як будуть —
подаруєш мені? —
жартую.
Дивиться на мене
спідлоба:
— Я не дарую друзям
того, що мені зайве,
лише те, що мені
самому потрібне.
У мене зараз нема
потрібних слів,
будуть — подарую.
|
