ПЕРЕМОВИ: ЗАМІЖНЯ ТРАВА
***
— Не бійся мене, —
кажу, наближаючись до хлопчика.
— Чим налякаєш людину,
котра щодня віч-на-віч
з собою зустрічається? —
відповів хлопчик
і навіть не посміхнувся.
***
— Що ти цілими днями
робиш у бур’янах? —
запитую в хлопчика.
— Ховаюся від риби.
— Нема ніякої риби.
— Але ж будь-якої миті
ми можемо її вигадати.
***
— Навіщо жити,
якщо життя може
приснитися? —
запитав хлопчик.
Вислухавши моє
довге пояснення,
тільки позіхнув.
***
Люди вибирають слова.
Хлопчикові дістаються ті,
що після всіх лишаються.
— Чому ти завжди мовчиш? —
запитує дівчинка.
***
— Нечемно мовчати,
коли до тебе звертаються, —
виховую хлопчика.
— Але ж хіба я не озиваюся,
коли говорять не до мене?
***
— Скільки людей —
стільки й шляхів.
— Навіщо ж було
залізницю будувати?
Хлопчик зі школи двійку приніс.
***
Хлопчика образили.
Зачинився в темній кімнаті.
— Люди не заважайте
мені вас любити.
***
Дорослі гомонять.
Хлопчик:
— Слова, наче поплавки
на хвилях тиші.
— Я за своїми словами
до самого дна пірнаю, —
наче про дворянський титул,
нагадую хлопчикові,
що я літератор.
— Дно тиші — мовчання.
Слово не мовлене,
але почуте — істинне, —
не знати чи й
почув мої слова.
Не знати чи й
свої вимовив.
***
— Хто твої друзі?
Вимова у хлопчика
трохи повільніша,
ніж звичайно:
— Достоту знаю, якщо
у вечірніх сутінках,
в порожній кімнаті
плеснути в долоні —
ніхто не прийде,
але ж людині
властиво помилятися.
***
— Ти вже бував
у райцентрі?
Хлопчик крутить головою
і дивиться у далечінь:
— Із заплющеними очима
пройшов би весь світ,
і не спіткнувся —
такий знайомий,
але обов’язково
об щось перечепишся —
такий тісний.
***
— Ну, ось і весна, —
показую проліска.
Хлопчик на сонце мружиться:
— Що рік, то більше людей,
для котрих птахи з вирію —
переселенці.
***
Весняні струмки.
Хлопчик паперові
кораблики пускає.
— Навіщо ж книжки
дерти? — докоряю.
— Хто б тоді знав,
що ти вірші пишеш?
***
Весна. Кохання.
У хлопчика
очі зволожилися:
— Береза вени порізала.
***
Хлопчик з дівчинкою
привітався — не відповіла.
— Жінка — це те ребро,
за яке чоловік
на гак підвішений.
***
— І яблуня
цього року не цвіла,
і мама не сміялася, —
нарікає хлопчик.
— Рано ж бо ще.
— Тільки не для того,
хто прийшов
яблуками торгувати.
***
Садівник стоїть
посеред саду
із заступом та сокирою.
Хлопчик яблуню обійняв:
— І пізнають дерева
добро і зло,
і стануть, як люди.
***
Хлопчик вголос
розмірковує:
— Втікаю від людей
до лісу.
Від кого ж
дерева
з лісу втікають?
***
Великдень кожному
по яєчку роздав.
Хлопчик свічку запалює.
— Чия крашанка міцніша —
той і не ївши.
***
Місячне світло
з даху капає.
Соловейко заливається.
— Перепис населення
проводить, —
пошепки мовить хлопчик. —
Котра душа
не відгукнеться —
пропаща.
***
Йдемо сінокосом.
Стерня колеться.
Хлопчикові сумно:
— Трава заміж вийшла.
***
— Душа квітки — запах.
— Людині тільки дай,
куди носа встромити, —
каже хлопчик,
відмахуючись від джмеля.
***
Хлопчик сміється.
— Щоразу, як мама
помиє підлогу —
небо світлішає.
***
Хлопчик відібрав
у дівчинки люстерко
і пускає їй в лице
сонячних зайчиків.
— Вона тобі подобається? —
жартома підморгую.
— Істина дивиться
в дзеркало —
і не бачить себе,
ми бачимо себе в дзеркалі,
але не бачимо дзеркала, —
повертає дівчинці люстерко. —
Мені подобаються
сонячні зайчики.
***
Відчуваю на собі
погляд хлопчика.
— Ти хочеш мені
щось сказати?
— Ні, я хочу тобі
щось відповісти.
***
— На жодне
зі своїх запитань
я не знаходжу відповіді, —
зізнаюся хлопчикові.
— А я на свої відповіді
не знаходжу запитань.
***
Мати хлопчика шпетить:
— Спочатку подумай,
а тоді кажи.
— Якби ви знали,
що я подумав,
а не сказав,
ви б мене не сварили, —
а сам чомусь
на мене позирає.
***
Хлопчика гуляти
випровадили.
Батько з матір’ю сваряться.
Дивиться повз мене:
— Самітник до себе звертається:
будьмо взаємно ввічливими —
і не знаходить розуміння.
***
Хлопчик руки
до кишень сховав.
— Я кажу: так,
а ви це тлумачите
як згоду.
***
— Де бабця? —
звертаюся до хлопчика.
— До церкви пішла.
— А ти чому не пішов?
— Я в Бога всюди вірую.
***
— Без віри людині
ніяк не можна.
Хлопчик міряє мене
поглядом:
— Вклякнув чоловік
перед вікном,
як перед іконою.
Хто перший зазирне,
тому й помолиться.
***
— Якщо день — темрява,
то яке ж тоді світло?! —
вголос подумав хлопчик.
— У ангела з крил
пір’я надерли,
подушок наробили.
Спить чоловік,
а в голові — темрява.
***
— Один чоловік
з брата жили тягне
на тятиву для лука,
інший — на шворки
для хрестиків нагрудних.
Котрий із них
твій ближній? —
цікавиться хлопчик.
***
— Вона мене не розуміє, —
скаржуся хлопчикові.
— Якби не стіна між нами,
на чому б ми
малювали вікна?
***
Хлопчик штани порвав.
Дівчинка співчуває:
— Ох і перепаде ж тобі!
Хлопчик під ніс бурчить:
— Віднесли небо у ломбард —
і грім нас всіх не вдарив.
Дівчинка образилась:
завжди він про щось своє.
***
— Людина завжди має
свободу вибору.
Хлопчик у небо дивиться:
— Пташка на волі живе,
а воля — в моїй руці.
Коли захочу, тоді й упіймаю.
***
— Кожен сам вибирає
свою життєву дорогу, —
озвучую тезу, але хлопчик
збиває мене з пантелику:
— Дорога — це поводок.
***
— Кожна людина —
це історія, —
правлю хлопчикові.
— Якщо кожен розповість
мені про себе,
чи зможу я
собі простити,
як прощаю їм
своє мовчання?
***
— Неможливо збагнути
величі всесвіту. —
Хлопчик куряву розрівняв,
хворостиною
цятку позначив:
— Всесвіт —
це крапка зсередини.
***
Не пишеться.
Йду шукати хлопчика:
— Чи знаєш ти,
що таке творча криза?
— Ні, не знаю, —
продовжує колупати
палицею в землі. —
Якби ти вмів
криниці копати,
то й ти не знав би.
***
— Вірші з болю
народжуються.
Хлопчик не вірить:
— Якби пальці однієї руки,
причавити дверима,
чи зміг би ти другою
вірші писати?
Ніколи не знаєш,
жартує він
чи серйозно говорить.
***
Вирушаємо з хлопчиком
на лови метелика
небаченого.
— Нелегко змалювати
метелика,
коли не бачиш його,
навіть, якщо він
уже тобою впійманий, —
каже хлопчик і заплющує очі. —
Отака вона поезія.
***
Боцюн по коліно
у воді стоїть,
жабі сховатися ніде.
— Озера замулюються.
— Земля очі
на людей заплющує —
дивитися боляче, —
каже хлопчик
і пише щось
хворостиною по воді.
|
