Я ще в серці твоїм, але то вже триває задовго,
Повертатись пора і цього я не в змозі змінити.
Кораблі на світанку рушають в далеку дорогу,
Прощавай, бо чекають тебе вже дружина і діти.
Ще два дні і дві ночі ти маєш щоб все то забути,
Стерти з пам’яті все і кохання – воно таки грішне,
Мої кучері, очі, вінок з полум’яної рути.
Як забудеш мене - буде дихатись значно вільніше,
Як зумієш забути, то розум одразу вернеться,
І розвіється димом любов і відьомська та сила,
А натомість назавше ти матимеш пустку у серці,
Власноруч своїй мрії тендітні обрізав ти крила.
Теплі ночі розпусні, що радо на двох ми ділили
Тільки спогад тепер, що зігріє серденько лиш трішки.
І когось (не мене!) називатимеш з ніжністю «мила»,
І свого (та не нашого) сина вкладатимеш в ліжко.
Обійми мене, любий лишилось у нас ще півночі.
Я благаю – цілуй і збреши, що побачимось знову!
І не перші – останні так крапають сльози дівочі.
Прощавай, моє се…
          захлинулось риданням півслова.