Твій знівечений вид, позападалі очі,
Де обвели свій слід прожиті грішно ночі,
І безсоромна річ, і навісна хода, -
Все те гидливості в мені не прокида.

Я не жахаюся, мов гадини якої,
Тебе, принижена, занедбана всіма!
Нема в моїй душі к тобі зневаги злої
І слів докірливих на язиці нема.

Мене великий жаль і дума обіймає
Про молоде життя, що марно пропадає;
Оповіда мені твій помарнілий вид
Про те, як не з добра ти занедбала стид.

Як горе - й не одно - твої дівочі літа
Спіткало, й ти його стерпіти не могла,
Бо молода була, не бачила ще світа.
І ти шляхом гріха, заплющившись, пішла.

Недоля зла тебе в страшну безодню пхнула;
Упала в неї ти, упала і забула,
Чи є відтіль назад надія вороття
До щастя першого, до чесного життя.

І думку навіть ти про те від себе гнала,
Шукала забуття, а думка мимохіть
З самого дна душі марою виринала,
І довго не могла ти серцем зачерствіть.

Але тепер ти вже загинула навіки,
І шкода так тебе, занедбана всіма!
Росте в моїй душі до тебе жаль великий,
А слів на язиці докірливих нема.