Мова видання: українська Рік / місяць виходу видання: 2014 / Вересень

Назва та службова інформація:
Павлюк Ігор. Лірика, ліро-епос. / І.Павлюк. – Тернопіль: Навчальна
книга – Богдан, 2014. – 208 с.

Детальна анотація:
СПОЧАТКУ – ЛЮБОВ

(Передмова до книги)

Оглядаюся на прожите й пережите – і розумію-відчуваю: поезія
визначала мою долю ще з колиски, сама стаючи поетичною
долею.
Поезія (ще не усвідомлена, не ословеснена, у стадії підсвідомого
романтичного поклику-виклику) забрала мене із волинського села
біля лісу до Санкт-Петербурзького військового училища. Поезія,
означена вже першими написаними віршами, які прийшли до мене
саме там, під шинелею, як солоно-солодкий вибух мого
внутрішнього всесвіту, змусила наперекір здоровому глузду і всій
радянській воєнній машині залишити цю елітну «фірму інженерних
військ СРСР» – і примусово полетіти в Забайкалля будувати дорогу
через дрімучу тайгу... І далі, далі... в журналістику, в науку... в
драматургію, прозу.... Але ревниво не даючи комусь-чомусь
забрати мене повністю. Першою і улюбленою мала і має бути вона
– Поезія.
У межові, найболючіші моменти-періоди мого буття, здається, що
поезія перемогла навіть боротьбу зі Смертю, не віддавши мене цій
косатій Бабурі вже не раз.
Ділити мою душу (та й тіло) поезія була згодна хіба що лише з
Музою і, як я зрозумів недавно, із променевим шляхом до
Всевишнього.
Та-от, спочатку була Муза.
Коли, повернувшись із тайгового заслання аз грішний волею долі і
долею волі працював у ківерцівській районній газеті на рідній
Волині, прочитав у цій же газеті симпатичні вірші не знайомої мені
дівчини, яка, як виявилося, працювала ще до мене в цій же газеті.
Звали цю русяву дівчину із волинського полісся Людмила Петрук.
Моя душа тоді чекала Такої...
Випадок допоміг долі.
Я душевно закохався у її вірші і в її автора заочно, а коли автор (уже
студентка-відмінниця другого курсу факультету журналістики
Львівського державного університету імені Івана Франка) приїхала
в редакцію у гості, відвідати своїх недавніх колег, – мої почуття до
поезії і до дівчини об’єдналися в одну велику і щемливу любов.
А далі, як кажуть, пішло-поїхало...
Опускаючи, природно, інтимні деталі-інкрустації, скажу лише, що
через це почуття я круто змінив свої плани: вступив на факультет
журналістики Львівського університету, а не в Літературний
інститут у Москві чи в Київський університет, як мріяв раніше. Бо у
Львівському вчилася Вона...
Її однокурсники чомусь прийняли мене за «Людиного братика»,
хоча вже невдовзі ми з нею справили студентське весілля, на
якому весело й лірично гуляли два наші курси: третій і п’ятий...
Потім у нас народилися дві доньки: Надія і Олеся.
Було життя.
Були пригоди, подорожі у різні світи, похорони рідних і близьких,
весілля, хрестини, відчаї і радості, світло й тіні...
Захищено дисертації.
Видано тридцять різножанрових і різномовних книг.
Мемуари чекають своєї черги.
Але головне зостається з нами поезія.
Ця, що перед Вами, – тридцять перша книга моєї лірики.
Вона укладена, впорядкована моєю дружиною – Людмилою
Павлюк, яка знає мене 28 років.
Це одна вічність.
Бо це вік життя кількох поетів, яких прийнято називати
геніальними.
Тому їй, законній Музі-коханці, можна довіряти, вірити.
Вона перестала писати вірші...
А я пишу їх за двох (можливо, за трьох, адже моя мама померла
після кількох днів після мого народження через фатальну помилку
лікарів), пам’ятаючи контексти, в яких народжувалися і
вирощувалися вірші, першим читачем і критиком яких була, є і буде
вона – моя дружина-Муза.
Отож, читайте, співайте (для мене поезія – то написана словами
музика), думайте-гадайте...
Ідемо на Ви.

Ігор Павлюк