укр       рус
Авторiв: 412, творiв: 40874, mp3: 334  
Архівні розділи: АВТОРИ (Персоналії) |  Дати |  Україномовний текстовий архiв |  Російськомовний текстовий архів |  Золотий поетичний фонд |  Аудiоархiв АП (укр+рос) |  Золотий аудiофонд АП |  Дискографiя АП |  Книги поетiв |  Клуби АП України |  Лiтоб'єднання України |  Лiт. газета ресурсу
пошук
вхiд для авторiв       логін:
пароль:  
Про ресурс poezia.org |  Новини редколегiї ресурсу |  Загальний архiв новин |  Новим авторам |  Редколегiя, контакти |  Потрiбно |  Подяки за допомогу та співробітництво
Пізнавальні та різноманітні корисні розділи: Аналiтика жанру |  Цікаві посилання |  Конкурси (лiтпремiї) |  Фестивалi АП та поезiї |  Літературна періодика |  Книга гостей ресурсу |  Найцiкавiшi проекти |  Афіша концертів (виступів) |  Iронiчнi картинки |  Цікавинки і новини звідусіль |  Кнопки (банери) ресурсу

Роздрукувати матерiал
Опублiковано: 2008.10.19


Розмову Ігоря ПАВЛЮКА з читачами записала Олена ЛОГВИНЕНКО.

Ігор ПАВЛЮК: "Я Б УЗАКОНИВ ДУЕЛІ"


Борис ГУМЕНЮК, письменник (Київ): – Пане Ігоре, на відміну від деяких інших поетів, котрі, почавиш з поезії, згодом заявиш про себе у прозі, Ваша спроба в епічному жанрі виявилася вдалою. То що ж найближчим часом очікувати від Вас?

– Якби ж то я, людина творча, знав, що мені чекати від себе і чого чекати від світу... Єдине, що мене тішить наразі: почавши писати прозу, я не покинув поезії, а вона – мене, не перестав займатися наукою, якою заробляю собі на хліб. А ще моєю драматургією реально зацікавилися театри. Гадаю, що не розкрию великої таємниці, якщо скажу, що почав писати новий роман, а ось про що він і як називається – промовчу. В особистому житті мені зараз доводиться сутужно, оскільки живу переважно у поїздах сполученням між Києвом та Львовом (періодично заїжджаю до Острозької академії читати лекції). Наразі віддаюся долі: нехай вона вирішує, де моє грішне тіло зупиниться. Але, хоч як би там було, для мене, безперечно, вагомішим є внутрішнє життя. Мені уже під сорок років і я б сказав устами класика: «Года к суровой прозе клонят». І те, що моя проза Вам подобається, пане Борисе, мені більше корисно, ніж приємно знати, оскільки я професіонал. Отже, стежте за періодикою, за книговиданням, може, там і знайдете мій новий роман. Хоча прозу окремою книжкою я практично ще не видавав, за винятком хіба маленької повістини «Біографія дерева племені поетів», яку зараз «крутять» на першому каналі Українського радіо, також у культурних програмах Львівського та Волинського радіо.

Світлана КОРОНЕНКО, письменниця, радіожурналістка (Київ): – Як Ви ставитеся до радіоканалу «Культура»?

– Чудово ставлюся, добре, що він є, і я там недавно виступав, читав свої вірші. Най процвітає...

– Ігоре, як на Вашу думку, що б могла зробити Національна спілка письменників України для каналу «Культура», аби ми краще висвітлювали її роботу?

– Мені як письменнику загалом потрібна хіба що фінансова підтримка; якби мені дали якийсь грант, скажімо, такий, який дають німці навіть для деяких наших письменників, але вони, на жаль, не передбачені в нашій державі. Якщо як науковець я одержую певну платню, то як письменник за творчістю якого хочуть захищати кандидатські дисертації, нічого не маю, тобто в цьому сенсі незахищений. Роль спілки письменників я вбачаю як посередника між фінансовими структурами і каналом. А більше (і мені в тім числі) ніякої допомоги не потрібно. Навпаки, хай би краще не заважали.

– А зараз Вам пишеться?

Пишеться. Але б’ю себе по руках... наступаю на горло власній пісні. Й, очевидно, не тільки я. Інакше мені, можливо, потрібно поїхати на рідну Волинь і завести там пасіку... якщо в Києві залишитися, то тут багато метушні навколо політики, літератури, літератури політики, політики літератури, найкраще мені пишеться в куточку, подалі від цивілізації, там, де народився... може, й помру.

– Як почувається в новому жанрі прози? Чому виникла потреба його освоювати?

– Мені вже ставили таке запитання. Очевидно, зібралося чимало житейського досвіду. Але проза, до речі, в мене певною мірою поетична. Я навіть жанр такий визначив.: проезія. Декому подобається моя проза, дехто з колег-професіоналів обурюється: у тебе така! Поезія, нащо ж тобі проза? Я вважаю, що коли в письменника є біографія (а в мене вона навіть трагічна), то він має про що писати. Тайга, Петербург, Сибір, Америка, робота із зеками, – через усе це я пройшов... а поезії також не полишаю, і вона мене – ні. Я сам вирішую, що і як писати.

– У нас на каналі «Культура» зараз іде підготовка до конкурсу на кращу сучасну (модерну) радіоп’єсу. Чи не змогли б Ви написати спеціально для радіо текст?

– Мені здається, що мої драматичні поеми, можливо, і є радіоп’єси, бо вони надаються для читання, тобто для декламування. Можу Вам запропонувати.

– Будь ласка.

Григорій КРЯЧКО (Кіровоградщина): – Я сам журналіст із багаторічним стажем, все життя уболіваю і борюся за розквіт нашої рідної мови. Пропоную ініціювати нове видання «Кобзаря», якого нині у нас на Кіровоградщині ніде не знайдеш, ні в продажу, ні в бібліотеках. Хай би, може, про це потурбувалися лауреати Шевченківської премії. Яка Ваша думка?

– Я з Вами згоден, пане Григорію. Нам ще чимало доведеться попрацювати, поборотися за рідну мову. На жаль, такі реалії сьогодення. Я людина не державна, не чиновник, я письменник. Скажімо, живучи свого часу рік у Нью– Йорку, мені здається, зробив для української мови більше, ніж всіма своїми двадцятьма книжками: коли працював ченцем у стильному пивному барі, люто пропагував серед вибраної творчої міжнародної публіки українську літературу, українське пиво, загалом Україну...

– Скажіть, будь ласка, пане Ігоре, де можна хоч єдину Вашу книжку купити на Кіровоградщині?

– На болючу проблему вийшли... У Нью-Йорку, в Америці, я знаходжу свої книжки, а в Україні вони не доходять до регіонів. Зараз вийшло одразу дві мої книжки: «Бунт свяченої води» та «Магма». Хіба що в Спілці письменників у Кіровограді можете їх знайти... Але купити – не знаю де. Як будете в Києві – заходьте до книгарні «Сяйво», там є. В Інтернеті теж є деякі мої речі.

– На жаль, до нас не доходить нова література. І це просто біда.

– Зв’яжіться, пане Григорію, зі мною по телефону і я, чим можу, допоможу.

Юрій КОЛІСНИК (Черкаси): – Я колись писав дослідження про Вашу творчість «Національна сутність поезії Ігоря Павлюка». Мені подобається Ваша, так би мовити, антиамериканська поема «Смерть золотого міту». Як Ви зараз ставитеся до глобалізації усіх сфер нашого життя? Чи не змінилося Ваше сприйняття України внутрішньої і зовнішнього світу за останні роки, зокрема після Майдану?
– Дякую. До речі, поему «Смерть золотого міту», або по-іншому «Американський щоденник», який був написаний безпосередньо в Сполучених Штатах, зараз почали активно використовувати різні інтернетівські сайти. Це не ідеологічна річ, а скорше екзистенційна, тобто в ній виражене внутрішнє сприйняття, власне, глобалізації. На моє глибоке переконання, ми можемо бути цікавими світові тільки як українці, літературою національною, і, називаючи письменника сторожем генетичного коду років десять тому, я своїм оцим відчуттям не зраджую, більше того, останнім часом став, очевидно, мудрішим, а мудрість – це довіра власному серцю. В останніх трьох числах «Курєра Кривбасу» за минулий рік надруковано мій роман «Мезозой». Уже, знаю, готуються цікаві академічні (глобальні) дослідження про нього. Сподіваюся якоїсь широкої реакції читачів на цей твір, оскільки він антиглобалістський. Загалом же, практично всі відповіді на запитання щодо моєї творчості і життєвих устремлінь можна знайти в самій моїй творчості.

Віктор ВЕРБИЧ (Луцьк): – Ігоре, розкажи, будь ласка, про роль жінок у твоїй творчості.

– Запитання душевне, весняне і на часі. Кожен поет (ширше – письменник) пише переважно на три основні теми: кохання, батьківщина, космос. Щодо жінки в моєму житті, можна сказати дуже коротко і можна багато говорити. Я вихований не так, як усі, оскільки залишився від народження без мами, тобто мене до 17-ти років виховували бабуся й прабабуся, дід і прадід. Для становлення мене як письменника це, вочевидь, зіграло досить важливу роль. В Україні символом жінки раніше для мене була Мавка, а тепер – кам’яна баба, власне, це моя Муза в останній книжці «Магма»: «Муза моя – баба кам’яна»... Тобто жінка – захисниця, берегиня домашнього вогнища, яка має пахнути димом (бо чоловік – вітром), згідно з романтичним уявленням наших предків про наші внутрішні та зовнішні світи. Не так давно в мене вийшла друком збірка любовної лірики під назвою «Стихія», яку люблять читати, наскільки я знаю, студентки (і не тільки), тобто данину жінці як чоловік-письменник, батько двох доньок, я віддаватиму вічно.

– Ігоре, а з ким у тебе нині асоціюється душа України: з якою письменницею?


– Щодо душі, я можу назвати кілька жіночих імен поетів. А ось щодо духу – Ліну Костенко, оскільки дух є дієвим, чинним проявом душі. Тобто душа, яка не спить, а бореться, горить, це уже духовні вияви її сутності. У контексті жінки можна говорити і про честь, поняття якої в сучасному суспільстві затерте до дірок. Якби я був Президентом, то перше, що би запровадив, це дуелі! Такі лицарські турніри, дуелі передбачали всі аристократичні суспільства, як ми знаємо, і вони сприяли духовній консолідації, вироблення кодексів честі й гідності у соціумі.

Юрій ТРИПАЧУК (Івано-Франківська область):
– Ігоре, як Ви ставитеся до сучасної філологічної науки і до критики на свою адресу?

– До науки, як і загалом до природного світу, ставлюся по-здоровому, не люблю хімії, отруйності, не люблю туманології, не люблю, коли в українську духовну святу сферу за вуха і за все інше притягують якісь там заокеанські давно відкриті-перевідкриті термінологічні велосипеди, викинуті на смітник. Коли не нашими пінопластовими термінами, поняттями (дискурсами, парадигмами) досліджуються наші органічні духовні моделі гуманітарного розвитку, стає і смішно, і сумно... Я прихильник дослідження будь-якого літературного явища в єдності трьох іпостасей: біографії письменника, тексту, тобто бібліографічного аспекту, і його портрета (фотографії). Люблю Шевченка, Стуса, Хемінґвея, Джека Лондона не лише за їхній могутній талант, а й за їхні біографії, долі. Це були не книжники, не фарисеї, котрі знали тільки письмовий стіл і виводили на прогулянку своїх улюблених декоративних песиків. Енергетика життя, на мій погляд, в сто разів важливіша за всі супермодерні комп’ютеризовані тексти.
Мудрі й талановиті критики для мене співрозмовники, а інші – безплатні рекламні агенти. А загалом я з гумором ставлюся до критики на свою адресу. Чудово розумію, що й навіть сонце і те всіх не обігріє. Дорожу словом майстра, хай навіть воно подекуди критичне... Як там казали горді індіанці, якщо ти орел – переймайся своїм небом, а горобці хай займаються тобою. Це нормально. Головне, щоб не зраджувала іронія і самоіронія. І головне – щоби були достойні дуелянти.





Опублiкованi матерiали призначенi для популяризацiї жанру поезiї та авторської пiснi.
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.


Концепцiя Микола Кротенко Програмування Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2020 © Poezia.ORG

«Поезія та авторська пісня України» — Інтернет-ресурс для тих, хто відчуває внутрішню потребу у власному духовному вдосконаленні