укр       рус
Авторiв: 415, творiв: 44194, mp3: 334  
Архівні розділи: АВТОРИ (Персоналії) |  Дати |  Україномовний текстовий архiв |  Російськомовний текстовий архів |  Золотий поетичний фонд |  Аудiоархiв АП (укр+рос) |  Золотий аудiофонд АП |  Дискографiя АП |  Книги поетiв |  Клуби АП України |  Лiтоб'єднання України |  Лiт. газета ресурсу
пошук
вхiд для авторiв       логін:
пароль:  
Про ресурс poezia.org |  Новини редколегiї ресурсу |  Загальний архiв новин |  Новим авторам |  Редколегiя, контакти |  Потрiбно |  Подяки за допомогу та співробітництво
Пізнавальні та різноманітні корисні розділи: Аналiтика жанру |  Цікаві посилання |  Конкурси (лiтпремiї) |  Фестивалi АП та поезiї |  Літературна періодика |  Книга гостей ресурсу |  Найцiкавiшi проекти |  Афіша концертів (виступів) |  Iронiчнi картинки |  Цікавинки і новини звідусіль |  Кнопки (банери) ресурсу

Роздрукувати матерiал
Опублiковано: 2006.11.17


Петро ІВАНИШИН

Магма і бунт: модус національної боротьби у ліриці Ігоря Павлюка


Петро Іванишин

Магма і бунт:
модус національної боротьби у ліриці Ігоря Павлюка



Павлюк І.З. Бунт свяченої води. Лірика. Драматизовані поеми. – Львів: СПОЛОМ, 2005. – 280с.

Павлюк І. Магма. – Львів: Світ, 2005. – 280с.





Майбутнє ж знов різьбитимуть мечі…

Євген Маланюк



Ганьбу віків лиш магма відпере.

Ліна Костенко



Вихід у світ у 2005 році двох великих поетичних книжок Ігоря Павлюка дає добру нагоду поговорити про поезію цього непересічного автора. Власне, ґрунтовна розмова можлива тільки в межах солідних досліджень, тут же спробуємо лише окреслити окремі сутнісні, на наш погляд, аспекти його провідного – ліричного – струменю, до часу залишаючи обіч розмови драматичні (“драматизовані”) поеми (“Бут”, “Голод і любов”, “Регентка”, “Таморус”). Але попередньо – маленький відступ-спостереження на основі власного читацького досвіду.

Коли стоїш у книгарні перед стелажами того, що приречене виконувати роль сучасної української літератури, здається, потрапив перед барвисте цунамі жалюгідного порнографічного чтива, далекого від буття того народу, мовою якого пробує записуватися. Чомусь у набагато вільніших, порівняно із радянськими, обставинах письменницької творчості замість утвердження й розвитку якихось духовнотворчих ідей відразу взяла гору культивована запозиченою із Заходу ідеологією (нео-)лібералізму "свинорила спрямованість вниз, в порох, у болото" (Є.Маланюк). В епоху постмодерного "неоцинізму" (Л.Костенко) на понівечені російським імперіалізмом віртуальні простори української культури нігілістичним смерчем увірвалося і враз запанувало те, що ще Фрідріх Ніцше окреслював як "потолоч". З'явилась низка розрізнених і взаємоозлоблених середовищ (але найбільше озлоблених, і це їх єднає, на свою космополітично "непросунуту" Батьківщину), котрі, імітуючи творчу - художню, публіцистичну, наукову, критичну тощо - діяльність, продукують те, що самі чомусь іменують "літературою", а геніальний австрійський письменник Райнер Марія Рільке назвав би нежиттєвими, антинаціональними "підробками" . Розходиться про щедро кимсь і навіщось фінансованих тьму-тьмущу до смішного самозакоханих і вульгарних текстів самкознавців і самцелюбок, котрі поєднують брутальну еротоманщину із тяжко примітивним (завченим чи утробним) україножерством та малоросійською, по-містечковому ницою "десакралізацією" (Л.Костенко) або, як висловився Богдан Бойчук, "стяганням класиків під ноги". До речі, цих кумедно зациклених на своєму старосвітському апатридстві текстовиків намагається популяризувати зграйка критиканів-міфотворців, котра, так і не збагнеш, чи то авторів обслуговує, чи то політично цензурує і скеровує в потрібному україновбивчому напрямку

Щось абсолютно протилежне віднаходимо в онтологічно справжній та естетично оригінальній творчості тих молодих українських авторів, що, як і Ігор Павлюк, по-новаторськи розвивають культуротворчі ідеї власного красного письменства, прагнучи не втекти від себе в космополітичний універсум новітньої глобалізації, а таки знайти себе у часопросторі рідної нації, недобитої окупантами та своїми перевертнями-“добрягами” (Т.Шевченко). Не випадково поетові вдається ненароком, не ведучи якоїсь персональної “боротьби-проти”, усе ж чітко вказати читачеві, хто є хто. Так, наприклад, в одній строфі зображає автор сам тип національно відчуженої (начебто “інтелектуальної”) “творчості” найбільш популярної на початку 90-х частини постмодерністів (“бубабістів”), типологічно тотожний побутовому фарисейському малоросійству – “простоті” – у “селі розпатланім, колгоспнім”:

…І свята й дурацька простота
Буде крівцю вилами місити
І доїти Маньку чи Рябу,
На той світ курей смішних ганяти.
Бубабу собі та й бубабу
Попід ніс, як прадід під загату.

(“Вже на цій планеті, як в тюрмі”3)

Автор також уміє поставити нас на місце паплюженого “деканонізаторами” письменника, щоб подивитися наче зсередини, з перспективи його світу та совісті ліричного персонажа на цей процес. І тоді стає очевидно, що маргіналістична деконструкція національних класиків (не випадково вірш присвячено “Тарасові Григоровичу ШЕВЧЕНКОВІ”) є нічим іншим, як болючим духовним катуванням, фактично, знищенням (бо зняти вінок з мученика – означає не лише поставити під сумнів його мучеництво, але й заперечити в такий спосіб ту ідею чи справу, за котру приймалася мука), що садистською витонченістю своєю перевершує тортури завдані письменникові за життя:

Наче мрія колись, так совість
В чорні ночі мені співає…

Як знімають вінок терновий –
Це болючіше, ніж вдягають.


(“Одкровення”; БСВ, 21)

Прикладів можна відшукати набагато більше і різнотипного спрямування, оскільки перед нами справді непосередній лірик, із складним, базованим на необарокових синестезіях (улюблений, часом аж до зловживання, троп4) (“В мою весну просочилась війна, / Немов ковбой з повадками бандита”), антитетичних метафорах (“Боїмося не шрамів. / Боїмося, коли по шрамах…” чи “…не ми є в америках, / Лише америки в нас”) та афоризмах (“Чужина – то усе, чого не торкнувся Бог”), образним мисленням, майстер пуанту (“Душа не вміла виспатись, / А тіло… / Душа у тілі ніби й не була”5 чи “Той, хто до ласки доріс, / Доріс і до битви”). Нас же у цій невеличкій критичній розвідці буде цікавити інше: що у першу чергу виділяє в життєвій структурі свого ліричного героя автор, яку буттєву рису ставить він на перше місце, актуалізує, робить основною? Чому саме до цієї риси хоче привернути увагу сучасного читача? Наскільки це йому вдається?

Уже поетика назви обох збірок змушує замислитися над двома образами, що стають наскрізними для обох книжок і структурують інші павлюкові архетипи: “шрами”, “шаблі”, “могили”, “смерть”, “сльозу”, “кров”, “свічу”, “повстання”, “молитву”, “зорю”, “ніж”, “дерева”, “ріку”, “сніги”, “предків”, “горілку”, “кулю”, “душу”, “ствол”, “смерть”, “степ”, “Перуна”, “Христа” та ін. “Магма”, ця глибинна високотемпературна маса, що може прориватися на поверхню землі, і “бунт” – стихійний вияв спротиву чому-небудь, – стають символами чогось дуже важливого в бутті протагоніста, архіважливим способом (модусом) його існування. І тим “чимсь”, тим модусом, тією системотворчою значеннєвою домінантою, на нашу думку, є саме боротьба.

Павлюковий герой живе, переважно і більшою мірою борючись, борючись гаряче, як магма, стихійно, з розмахом, як степовий бунт. Боротьба ця скерована проти різних форм несвободи – “життя на колінах” (БСВ, 165), – але насамперед несвободи національної, що тільки людині упередженій чи незнайомій із українською постколоніальною дійсністю може видатись дивним. Боротьбу – виражену через “битву”, “бій”, “бунт”, “повстання”, “герць” тощо – ми бачимо у різних формах і під різними ракурсами: від боротьби із “солом’яними хребтами” маргіналів (БСВ, 148) до викриття фарисейських “фальшивих попів” (М, 184). Найбільш промовисто, явно (експліцитно) про її національний характер свідчать поезії, де на вербальний бунт, мрію про нього чи здійснення його штовхає турбота як уперта, “релігійна любов” до “батьківщини своєї окаянної”; і це не опереткова “патріотичність“ чи лжелюбов “патріота-іскаріота” (П.Скунць) – це та глибока жертовна любов, котра, як і в героя Т.Шевченка, наприклад, у “Заповіті”, не залишає душу і після смерті:

Ми виходимо з тіл, наче з древнього моря на сушу.
Все одно Батьківщино.
І тут Батьківщино.
І там…

(БСВ, 197)

При цьому Павлюкові прекрасно вдається творення справжнього (не тотально-нігілістичного) іронічного та сатиричного дискурсу у плані вербальної боротьби як інвективи проти різних проявів неволі, що оточують сучасну українську людину. Ця людина прагне бути сама собою (“душу ростити свою” (М, 16)), а тому помічає й викриває усе те небезпечне, що загрожує її українській самості (на рівні особистісному та колективному). Одним із найкращих прикладів можуть бути цикли “Провінція” та “Провінція і колонія” (БСВ, 22-29) та ряд ліричних творів, я у яких протагоніст зосереджується на осмисленні постімперськості української провінції із її типовими чеснотами (бо “Пасуть тут хлопці / Коней невловимих”, бо “Колиски тут, могили, ковила… / Є завжди шанс для вітру, для сльозини”, бо “Це – наше. / Телесик наш, і Змій, Баба Яга, / І дощ, і кров, і запорізька каша”) і не менш розповсюдженими вадами – пияцтвом, пасивністю, совковством, примітивністю, безробіттям, суржиком тощо:

Настане весілля
Чи похорон –
Немає кому затягувать.
Пісні тільки ті, що “по радійо”,
Любов – чужий серіал.
…………………………………
Базари бездарно бренькають
Заморським “добром” і дебрями.
………………………………………
Провінція –
Звідки їдуть найкращі жінки
До Гондурасу чи Сербії
. ……………………………………
Тут брешуть всі –
Газети й дзеркала
. ……………………………
А холуїв, а п’яниць, а розп’ять…
Церков доволі,
Туалетів – дуля.
…………………………………
Підпанство наше гірше за панів,
Що прилетять на мерсах чи галерах.
Парторг у вишиванці –
Курва слів!...
А тих у нас парторгів –
До холери.


Як прийде німець – німцями стають…

Але тут ідеться не про паплюження черговим “підпанком”-неоміщухом місця свого народження, а про викриття колоніальної радянської свідомості, котра проникла до самих основ націоналнього буття – у село – і перетворила нормальних людей, архетипних українців-селян – землеробів і козаків – у маргіналів, рабів-“свиноїдів”, будівників “пірамід і каналів” (не випадковим є поділ на “шляхетне” і “рагульське” в поезії “А що батьківщина?..” (БСВ,146)). Тому герой чітко розрізняє “нашу” провінцію-“свічу” (навіть як “втому батьківщини” чи “ностальгію”, де кожен “він” – “це-я”) і “не нашу”, націовбивчу провінцію-“колонію” (“глибоку ніч”), що еклектично змішалися в одному просторі, в одному часі, часто в тих самих людях:

…А от коли Колонія –
Прощай.
Прощай, державо,
Навіть батьківщино.
……………………………
Колонія –
Провінція плюс те,
Що вже не наше,
Ще не наше, рідне,
Не росяне, не ніжне, не святе,
Жорстоке й рабське,
Ситно-ненаситне.

Провінція-“колонія” – це те, з чим необхідно боротися, щоб існували й “держава” і “батьківщина”. Якоюсь мірою провінція стає для автора метонімією, що зображає цілу Україну (як колишньу імперську колонію). І звернення-означення протагоніста стають гостро актуальними у загальнонаціональному масштабі. Особливо, коли йдеться про ексклюзивну (лише перед виборами) появу кандидатів у так звані “народних” депутатів (сутнісних “рагулів”) як звичайнісіньких політиканів-шахраїв:

А поміж тим прибуде “кандідат” –
Рука – при шаблі,
Очі – коні бистрі…
Так ладно агітує за мандат,
Що аж повіриш:
Є ще люди-іскри!

Але не в нас.
Не ті, мабуть, харчі.
Не ті зілля, не той женьшеню корінь.

Тому і методи буттєвої реанімації (“Нестерпно бути мертвим за життя”), – “Бунт свяченої води…”, “За волю битись – / Долю боронити” тощо, – щоб не “стала “жись” на батьківські землі / Така сумна, як молода монашка”, стосується, очевидно, не лише провінціалів. Бо “Провінція – це не села, / Це там, де нема повстань”. Провінціал, звідси, це не селянин, а – раб, малорос, той, що існує не борючись “за волю”, є “мертвий за життя”.

Іншими прикладами культивування боротьби (в тому числі й поетичної полеміки) ліричним героєм як автентичним способом буття-українцем й основної дороги до відродження свого власного буття можуть бути цикли (котрі, до речі, добре вдаються авторові: вони формально викінчені, із продуманою архітектонікою та наскрізним об’єднуючим концептом) й окремі твори, де виражено не лише всю фальшивість “свободи” постколоніального (фактично – неоколоніального) псевдодержавного існування сучасного покоління українців, але й показано таку саму несправжність “свободи” закордонного світу ліберальної демократії.

З одного боку, хвилює протагоніста “хвора батьківщина” (М, 233): “Спокійно й сиво в рідному краю”, де “Все сказано. / І слів нема ніде. / Вони ще доростають до свободи” (“Все сказано…”; М, 88), де “кров із крана”, де “Вже клопами пахне конформізм” (“Як же жити?..”; М, 67), де “в самогонному щасті росте молода голота, / В україні америк шукаючи, не Україн” (“Смерть золотого міту (Поїздка друга)”; БСВ, 132), де панує небезпечне роздвоєння: “Молилися на Схід. / Дивилися на Захід” (“А зранку сипав сніг й домучувала совість…”; БСВ, 275) і примітивний гедонізм: “Де впав, набравшись, там – батьківщина” (“Летіти вміли. Не вміли впасти…”; БСВ, 38) тощо. А з іншого, герой поборює псевдодемократичний американський “світ”, світ “Заходу” (звідси й “смерть золотого міту” про “країну Волі”), де “не модно любити свою батьківщину”, звідки “Вільні бомби летять на дітей, на лелек, на цвіт…”, де так “порожньо” в “блискучо-смердючих ритмах”, де “кругом – голий бізнес” і “провалля”, де “білі раби – то ми”, котрі “цю імперію точать” і котра неминуче зникне, як і “радянська імперія” (“Смерть золотого міту (Поїздка перша)”; БСВ, 122-128), де “повстають рабовласники” (“Весна і війна”; М,52), де “свобода хвора”, де “Карнавал замішаний на крові…” (“Океан. Нью-Йорк. Свобода хвора”; М, 85) тощо і тому, як пересторога для всіх “зачарованих на Захід” лібералів і для всіх шукачів начебто легкої долі, звучать слова видобуті, із гіркого досвіду:

Киваєш на Захід: живуть же люде!
А ти поїдь, подивись – і жий.
Бо я нажився. І більш не буду.
Бо краще – як Либідь, Хорив і Кий…

(М, 75)

Але перед нами не бунт озлобленого на всіх без винятку людей і цілий світ одинака. Перед нами боротьба, що (як і любов) виростає із глибинної турботи про батьківщину й оголює постійно присутню екзистенціальну владу у справжньому людському житті “історичного шляху” як “події… народу”6 (Мартін Гайдеґґер). Ця влада увиразнює нам павлюковий образ сучасної української людини як історичної національної людини, глибоко закоріненої в українське буття, що стає дуже важливим в ситуації незалежної (?) України, коли “у калиновім гробі історія спить” (“Стоїмо на землі, в тій вині винуваті…” (БСВ, 155).

Саме про це – про національне буття як вічно-існуючу найближчу до українця силу й основу перебування усього українського, що існує в реальності чи лише в уяві ліричного героя (від людей до природних і надприродних явищ) – нам говорять два концептуальні символи, згадані вище. Повернемося до них ще раз. Коли йдеться про “бунт”, то треба враховувати, що справжнім для героя є бунт насамперед “свяченої води” як глибинної “крові голубої” – метафори буття, що просочує справжню людину, так як невидимий і всесильний Дух Святий – звичайну воду на Йордан чи під час обряду освячення в церкві, а не бунт як поверхневе деонтологізоване крутіння “ушир туди-сюди”: “І тільки бунт свяченої води / Підніме люд слов’янський над собою. / Він крутиться ушир туди-сюди, / А варто вглиб – / За кров’ю голубою” (Із циклу “Провінція і колонія”; БСВ, 28). Цей же буттєвий вихор зворушує на якусь мить і предка-“козака” із іншої збірки – “щось у ньому, ніби вихор, / Наче бунт свяченої води” (“Під небом України”; М, 17).

Іншою метафорою українського буття стає “магма”. Вона витлумачується один раз як “мама” “могилам предків” (“Вірші одного ритму”; М, 234), інший – як оживлюючий клич буття: “крилата магма”, що “кликала траву” (”А далі що?..”; М, 270), але найбільш чітко і прямо окреслено українськість “магми”-буття у медитації “Блукаю у світі, як вітер в церковних руїнах…” (БСВ, 200): “Десь там в мезозої – уже почалась Україна, / Як магма затвердла, / Як сходом фарбована ртуть”.

Ось чому так чітко усвідомлює свою міцну й органічну, ненав’язану кимось чи чимось іззовні прив’язаність до рідного світу, землі, історії, культурного простору ліричний протагоніст. Часто ця іманентна прив’язаність чи “укорінення” (С.Вейль) представлена образами малої батьківщини – Волині, як це спостерігаємо в одній із візій-спогадів із циклу “Сни рідної землі” (БСВ, 260):

Сидів і слухав полум’я осіннє.
Пив повні склянки п’яного дощу.
Отут моє крилатіє коріння,
З яким я до початку полечу.

Отут я був між Заходом і сходом.
Отут я ріс між магмою і сном.
Люблю цей ліс. Він вчив мене свободи.
Люблю ріку, що зв’язує з Дніпром.

Тут сплять казки з відкритими очима
І бачать сни, старіші за слова.
Раз на століття прийде Одержима –
І довго в серці даль не зажива.

Багатий, сильний, бідний, розіп’ятий –
Він завжди мій, оцей безкрайній край,
Де свято душ і календарне свято
Не співпадають – як любов і рай.

І саме отаке буттєве “закорінення” (М.Гайдеґґер) дозволяє збагнути огидність тієї знекорінюючої, убивчої спустошеності, втрати свого буття, у котру прямує сучасне покоління і з котрою варто боротися, “адже повстати – то значить злеліяти міт7” (Вітер історії котить недопалки буднів…”; М, 153): “А тут / Димом пахне, / Солодким, як чорноземи. / А там – бензином і кров’ю, / Куди ми ідемо…” (“Село ХХІ. Ретромодерн”; БСВ, 164).

Боротьба героя – це боротьба з усім небуттєвим і нежиттєвим навколо себе і в собі. Його рішуче вирощування у собі власної національної сутності, – “…Тебе я вибрав генами / Вкраїно” (“Я мав твій хліб і пив твоє вино…”; М,120) – щоб потім мати змогу стати совістю інших, дуже нагадує протагоністів українських класиків: і “огненну” мову слова кобзаря-пророка у Т.Шевченка, і провідницький мойсеївський чин протагоніста-каменяра І.Франка, і національну одержимість героїні Лесі Українки, і вперте “різьблення” українського світу “як каменю” у В.Стефаника, і відчайдушну національно-визвольну боротьбу “стилосом” як “стилетом” Є.Маланюка, й антиімперське “прямостояння” В.Стуса, і героїчну непокору породжених “шаблею”-“авторучкою” “безсмертних” слів Л.Костенко та ін. Ця боротьба “шабельної вдачі” ліричного героя-“розбишаки” – боротьба художнім словом у межах Великої Традиції української літератури (“А я об шаблю вигострю перо” (БСВ,203)) – за те, щоб звільнити усе ще духовно і політично закріпачений народ: “Для того, може, тут і живу – / Щоб клітку чиюсь відімкнути” (“Хочеш-не-хочеш, а важко бува…”; БСВ, 264).

Щоправда, тут спостерігаємо певну можливість творчого зростання. Іноді глибинна, закорінена в рідне буття боротьба ліричного героя не може концептуалізуватися, бракує протагоністові часом того усвідомлення, що було, скажімо, у героя Т.Шевченка, Є.Маланюка чи є у героїні Л.Костенко, усвідомлення власного ідейного, ідеологічного, світоглядного рівня чи, висловлюючись по-герменевтичному, парадигмального усвідомлення сенсу, інтенції власної творчості. Тому інколи протагоніст немов уникає ідейності: “Померти за ідею – то святе, / Та я б волів померти за діброву” (БСВ, 32), – воліючи символом буття (“дібровою”) замінити концентрацію, згусток буття (“ідею”) та, відповідно, ідейну боротьбу (наче смерть за “діброву” є неідейною), залишаючись у межах “перебродженого у серці” “селянського бунту” (М, 9).

Але так стається лише тоді, коли отримує переважаючий голос неорганічна Павлюкові аполонійська струна, він же ж насамперед – класичний поет-діонісієць, бойовий ірраціональний “голос крові” (Є.Маланюк), здатний витлумачувати все навдивовижу мудро, чітко й недвозначно (хоч і без політичної “єдиноправильності” моністичного тоталітаризму), коли електризуюча читача думка-образ виринає із магматичної глибинності “свяченої води” (саме так, для прикладу, народжується відважна готовність загинути “за те, / За що інші п’ють” (БСВ, 4)), а не з якоїсь окремої, не закоріненої в українське буття ідеї чи з обережних і невпевнених, не продуманих до логічного завершення сумнівів-розмірковувань.

Проте у більшості випадків маємо у письменника переростання стихійної боротьби – бунту – і вихід на той водночас високий та глибинний рівень буттєвого “осмислюючого розмірковування” (М.Гайдеґґер), котрий дозволяє героєві помітити, наприклад, архіважливість для збереження тут-буття народу власної національної держави. Про свободотворчість і націоекзистенціальну вагомість держави говорить герой, звертаючись до білорусів: “Сябри-поети, / Дух Ваш – вільний Степ, / А Хрест – то Шлях / Від Клітки до Держави” (“Бєларусі”; М, 225). Це саме актуалізує, розмірковуючи про парадоксальну бездержавність і безбатьківщинність (у тому числі й українців) новітніх часів: “В тих, що є батьківщина, – немає сьогодні держави. / Тим, хто має держави, – / Батьківщини – на сміх?” (“Шлях-етні станси”; М,247). Не випадково проскакує в автора й образ “революції”, щоправда наразі “тихої”, що “чумою по селах бродить” (як антитеза революції справжній, не “тихій”) (БСВ, 129) та образ упертої свідомої інтенції до невідомого, але сутнісно національного – “Дзеркало Твоє – шабля, гола, як правда” – адресата (Бога? України? народу? свободи?.. усіх разом?): “Хто Ти – не знаю. / Але ітиму до Тебе завжди” (М, 172).

Так поет в особі свого ліричного alter ego обох збірок усе потужніше й потужніше доростає до притаманних класичній українській поезії високої естетичності та не менш високої ідейності. Доростає до тієї народженої з прозорості бунту свяченої води та кривавої магматичності буттєвої національної ідеї, української ідеї Т.Шевченка (в авторській інтерпретації Ігоря Павлюка), котра тільки й дозволяє зробити історичною людську боротьбу, перетворити на чин людський вчинок, закріпити героїчним завзяттям своїм перебування нації в часі: “І на білій корі хтось червоним черкнув: “Ми були…” (М, 268). Тільки така національна боротьба спроможна “відіпрати” “ганьбу віків” (Л.Костенко) і “вирізьбити” “мечами” (Є.Маланюк) майбутнє народу. Герой Павлюка у тій боротьбі вже давно. А ми?


--------------------------------------------------------------------------------

1 Маланюк Є. Буряне поліття // Маланюк Є. Книга спостережень. Проза. – Торонто: Гомін України, 1962. – Т.1. – С.18.

2 Див.: Марсель Г. Homo viator // Марсель Г. HOMO VIATOR / Пер. укр. В.Й.Шовкуна. – К.: Видавничий дім “КМ Academia”, Університетське видавництво “Пульсари”, 1999. – С. 274-275

3 Павлюк І.З. Бунт свяченої води. Лірика. Драматизовані поеми. – Львів: СПОЛОМ, 2005. – С.147. (Надалі сторінку з цього видання вказую в тексті після умовного скорочення – БСВ.)

4 Див. з цього приводу: Базилевський В. Політ у глибину // Київ. – 2005. – № 12. – С.153-157.

5 Павлюк І. Магма. – Львів: Світ, 2005. – С. 248. (Надалі сторінку з цього видання вказую в тексті після умовного скорочення – М.)

6 Хайдеггер М. Бытие и время; Пер. с нем. В.В.Бибихина. – Харьков: “Фолио”, 2003. – С.430.

7 Тут, очевидно, у значенні “видива” Д.Донцова чи “міту” Є.Маланюка або О.Ольжича, тобто у значенні націоналістичної візії, а не імперського політичного міфу (прим. автора).



Опублiкованi матерiали призначенi для популяризацiї жанру поезiї та авторської пiснi.
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.


Концепцiя Микола Кротенко Програмування Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2024 © Poezia.ORG

«Поезія та авторська пісня України» — Інтернет-ресурс для тих, хто відчуває внутрішню потребу у власному духовному вдосконаленні