укр       рус
Авторiв: 412, творiв: 40867, mp3: 334  
Архівні розділи: АВТОРИ (Персоналії) |  Дати |  Україномовний текстовий архiв |  Російськомовний текстовий архів |  Золотий поетичний фонд |  Аудiоархiв АП (укр+рос) |  Золотий аудiофонд АП |  Дискографiя АП |  Книги поетiв |  Клуби АП України |  Лiтоб'єднання України |  Лiт. газета ресурсу
пошук
вхiд для авторiв       логін:
пароль:  
Про ресурс poezia.org |  Новини редколегiї ресурсу |  Загальний архiв новин |  Новим авторам |  Редколегiя, контакти |  Потрiбно |  Подяки за допомогу та співробітництво
Пізнавальні та різноманітні корисні розділи: Аналiтика жанру |  Цікаві посилання |  Конкурси (лiтпремiї) |  Фестивалi АП та поезiї |  Літературна періодика |  Книга гостей ресурсу |  Найцiкавiшi проекти |  Афіша концертів (виступів) |  Iронiчнi картинки |  Цікавинки і новини звідусіль |  Кнопки (банери) ресурсу

Роздрукувати матерiал
Опублiковано: 2008.07.12


Ігор ПАВЛЮК, керівник літстудії “Франкова кузня” у 2003–2004 роках

CТОРОЖІ ГЕНЕТИЧНОГО КОДУ (ПРО СУЧАСНУ МОЛОДУ ПОЕЗІЮ УКРАЇНИ)


Все почалося зі Слова – кажуть лірики.
Все почалося з великого вибуху – кажуть фізики.
Буду говорити про корінь. Про крилатий корінь. Про пісню, яка з нього (кореня крилатого) починається і в ньому (як у Бозі) і спочиває, і воскресає, і очищає, ошляхетнює, обожествляє уречевлене і... мітить територію.
Так-так. Саме піснею співочі птахи мітять свою територію. Хижі – кров’ю. Мова про перших – співочих, воїнів за плугом, кобзарів, скоморохів, по-сучасному – поетів, які без своєї території (по-людському – батьківщини) – ніхто, ніщо. На ній вони пташенят виводять, до неї через моря-океани з Вирію повертаються і співають: одні “кру-кру-кру”, інші “цвіх-тьох-тьох-тьох”, пісні ще інших передаються лише нотами...
Найтонші, найвищі, найдушевніші пісні стають слізьми радості чи болю, туги... але слізьми, які під ласкою часу і простору, часопростору закодовуються у пам’ять роду, олегенднюються, онароднюються і робляться, як тепер модно казати, знаковими – символічними – міфічними. На те й поет: “Якщо лише він хоче бути справжнім поетом, – повинен творити міфи, а не розмірковування” (учив сам Платон), міфи, тобто легенди (mythos, грецькою мовою – легенда), а не розмірковування – дискурс (discursus – розмірковування – латинською).
Тому так важливо, здається нам, мати перед собою не лише твори того чи іншого митця, але і його портрет та біографію. Саме остання іноді олегенднює автора Слова більше, ніж саме Слово, або ж не менше, сама біографія яко чин (вчинок) стає піснею-легендою. Варто згадати хоча б засновників релігій – найбільших поетів з погляду творення духовного корінного і крилатого коду, його сторожів-охоронців.
Коли територія (свій рай), на якій той крилатий корінь має цвісти і плодоносити, охороняється недостатньо пильно, потужно, відважно, талановито – за законом боротьби за існування-виживання охороняється, приходять вороги (хижі чи й співочі з інших територій батьківщини) і своїми диссонансними співами-легендами, міфами-убивцями очищують собі територію, слабо “помічену” корінними, крилатими.
Хижакам (міфам-яструбам) має за природно-суспільними законами протистояти армія, тобто свої хижаки, а от співочим конкістадорам, експансіоністам – свої, корінні сторожі своїх, корінно-крилатих легенд, генетичного коду, серед яких і письменники. Може, письменники – найбільше.
Так було завжди за період фіксованої та інтуїтивно вгадуваної історії людства, буття природи і загалом Буття: сильніший (Імперія) прагне різними способами освоїти-засвоїти, помітити кров’ю чи піснею якомога більше території, купуючи воїнів та бардів, бардів-воїнів та просто бардів інших батьківщин або ж знищуючи їх пісенно-генетичний код фізично (вогнем та мечем), чугунними емськими, залізними... указами (так, наприклад, з українцями (і не тільки) намагалися чинити всілякі жечіпосполиті, рассєйські і совєтські імперії), або ж (і це найтонше, найпідступніше, найневловиміше – бо ж під сам корінь, якого не видно), але без того ні цвіту, ні світу, ні минулого, ні майбутнього, – убивати легенду (міф) анти легендою або ж міфом-убивцею, міфом-нейтралізатором.
Так через україномовні (але не наші) засоби масової інформації, фінансовані потужними інститутами пропаганди останньої імперії, ось уже десять років устами тих, хто знає нашу мову, нашу землю і трави, і води, але, очевидно, не любить їх (бо можна помилятися і люблячи) твердить нам, що “Слово о полку Ігоревім” – не оригінал, а підробка ХІХ століття, “Велесова книга” – теж, генетична гармонія Т.Г. Шевченка препарується алгебраїчно-хірургічними методами дослідження.
Почитаєш, послухаєш таких гробовичів наших легенд, то виходить, що ти ніхто, ніщо, що лише міф Імперської демократії – найлогічніша, найживучіша модель, матриця культурно-генетичного коду, а ми не цивілізація і не культура...
То хто ми?
Авангард героїв, у якого позаду немає ні Москви, ні перунів... нічого?
Авангард яко піна від хвиль великого Оушена (океану) битв, переселень і пристрастей народів?
Авангардисти, які б’ють вікна у корчмах, доки справжні митці на барикадах?
А чим же нам тепер, як не легендами, охороняти свою територію (про яку експансію можна вести мову, коли ми і зброю віддали, як шмаркатий хлопчина рогатку великим дядькам за цукерку, а коли за іншою прийшов, то запотиличника дістав, бо не до нього: великі дядьки вже мітять його територію і ще багато таких територій – чиїхось батьківщин?). Саме з них, як із кореня Древа, росте мова, тому нашу мову (крону, листя) ніхто з мудрих ворогів не зриває, не забороняє (як колись Російська імперія, викликаючи, до речі, тим самим живий спротив і накачування духовних мускулів у корінної автохтонної інтелігенції, духовних аборигенів): коли помруть основні міфи (а проти них і направлені удари куплених “патріотів”), мова відімре сама собою, а з нею і самоусвідомлення себе... не скажу українцями – земляками, землянами, сонячносистемниками... Патріотизм істинний, бо він не тупиковий, він безкрайній за наявності зовнішньої загрози і разом із тим регламентований нею, як інтелігентність (розумність), яка, по-моєму, має два корінних крила: інтелектуальність плюс моральність. Голий інтелектуалізм, як і відірване від життя моралізаторство,. – такі ж хвороби систем, як більшовизм чи фашизм, колективні голосіння та маргінальні плачі, звихнена кастовість, карнавальне бродіння “під час чуми”, галасливість і рекламність надто експансивного, рекламного мистецтва (мистецтва-меча, а не мистецтва-щита), модерна (-нова) порожнеча, “знак-код-дискурс” – замість “віра-надія-любов”, поділ літератури (гуманізму плюс політики) на панську та хлопську, тобто поділ, розпад, руйнація всього матеріального, матеріально-духовного, духовно-матеріального – аж до генетичного коду... аж до ядра атома урану. А для руйнації природно “душі” не треба, з Душею лише будують, створюють, єднають. Духопідганяльний крик “Ура!” і є тим найвиразнішим словом-кодом убивцею-руйнівником, другою стадією гріха за уявленнями основних релігій (перший – думка про вбивство, третій – сам фізичний акт вбивства). ... Вбивства неприродного, не заради одержання їжі, а заради... самого вбивства індивіда, групи, етносу, планети, зоряної системи, галактики... пісні.
Пісня лікує. Пісня зрівноважує. Пісня єднає з усім сущим і несе у несказанне по вертикалі (не лише по горизонталі), мітить територію.
Саме із вбивством пісні, легенди, як бачимо, і все починається, тобто закінчується. Саме вона – перша і остання зброя сторожів універсального (як уже довели біологи) для всього живого генетичного коду. І як немає поета без батьківщини (він просто не відбувається), так нема землі (батьківщини) без поета.
Отож, поважаю і, може, й люблю, наприклад, монгола, який любить свою батьківщину Монголію і мітить піснями с в о ю територію, але як мушу ставитись як до свого земляка, який любить ту ж, наприклад, Монголію більше, ніж Україну – за хліб і пісню, за хліб, за пісню?!.. Хоча всі тисячолітні мудрості народів гласять: якщо зберегти пісню – хліб наживеться, але якщо дбати лише про хліб – з часом втрачається і с в і й хліб, і с в о я пісня, тобто хворіє, руйнується матриця, модель генетичного коду. Але якщо ядро атома урану при своєму руйнуванні виділяє надпотужну енергію, то генетичний код мусив би – прощальну пісню, або легенду – як про Атлантиду, наприклад.
На жаль, знаю чимало репрезентантів гуманітарної сфери, які “за шмат гнилої ковбаси” і поцвілі гуманітарні крихти зі столів Європи не лише перестають бути сторожами с в о й о г о генетичного коду, але й стають воїнами ворожого, отруюючи с в о ю культуру чужою не як альтернативою, а як єдино правильною за стилем, “духом і літерою”... підгризаючи тим самим коріння наших оптимістичних (казка) та трагічних (легенда) міфів, яких, як і людей, можна швидко вбити, але важко штучно створити. Та й штучні довго не живуть, а природних не так легко убити. Це й обнадіює, що нове покоління сторожів генетичного коду вибирає не лише “Пепсі”, але й Гонту як корінну національну неоромантику (за поетом Павлом Вольвачем), захищаючи тим самим ядерно-генетичний код свого Роду, свій Міф від грабування та гробування більшими чи меншими сусідами, зайдами, преріями чи імперіями, репрезентанти яких порівнюють міфи із грішми. Якщо це не міф, що Імперія демократична, – то чого б не порівняти міф і з тампексами. Але саме цей Міф найнебезпечніший у світі. Мов кров чужорідної групи, він впорскується аборигенам, руйнуючи їх культурно-інформаційні коди, мов храми ацтеків і майя, жертовники Перуна, пропонуючи взамін стерильне благополуччя та вакуумну порожнечу, естетику смерті (народ ставить пам’ятники жертвам голодомору...), гумове словоблудство (коли слово не має ціни, або “гріш йому ціна”).
Поміж тим культура це ж лише фіговий листок цивілізації – як розіп’ятий Христос, як безрука Венера... як баба кам’яна із талією-горизонтом і корінням, що дістає до ядра планети, до магми, до архаїчних знаків раси, які й приречений зберігати нескурвлений (вибачте) Митець, не флюгер, не планер, а сторож генетичного коду... міфотворець (але за Платоном).
Інкрустоване ворогами-воріженьками в наш генетичний код холуйство, хохляцтво, флюгерство, так різко, жорстко витравлюване кращими нашими “сторожами” – від Шевченка, Франка, Лесі Українки, Маланюка – до Бориса Олійника, Ліни Костенко чи Вінграновського, ще не позбувшись формального тиску з боку однієї імперії, потрапило під благодатне зрошування іншої...
І от з’являється Міфія – як скіфія, як піфія, як сізіфія... Чотирнадцять молодих сторожів генетичного коду, яких зібрав біля мене пан Випадок, а значить – пані Доля: Снежик Михайло, Марта Рибальська, Таня Коберніченко, Настя Судиловська, Саша Черняк, Ліля Демидюк, Гурин Марта, Школик Ірина, Хорочко Юля. Вони не апостоловані, Вони, може, й не вибрані, але вони звані: одні з них приходили на засідання легендарної “Франкової кузні” при Львівському національному університеті, роботу якої мене “підвивала” оновити директор Інституту франкознавства Лариса Петрівна Бондар, інші (полтавчанин Сергій Осока, киянки Олеся Мамчич та Наталія Чибісова) присилали мені листи з віршами, хотіли познайомитись. Наталя Скосарева (працює у видавництві “Сполом”) допомагала “робити” цей альманах, нашу “Міфію” – видання не конкурсне, стихійне, ентузіастичне, як загалом література, бо видання конкурсні, може, й виграють іноді за якимись параметрами, але мають щось у собі спортивно-дистанційне, дистанційоване, тоді як література в нашому розумінні – поняття ш л я х о в е. Вибраних визначає народ... читач... реципієнт (як тепер модно казати), а не звані. І так правильно, істинно, панове. Безгрішно. Безгріховно. По-нашому. “По понятіям”, бо

Степ мій, степ веде мене так п’янко,
Чебрецем розхлюпується жаль.
Я мала усміхнена скіф’янка –
Світ мені цвіте, як пектораль, –


подає у вірші “Скіф’янка” Олеся Мамчич. І зразу ж відчуваєш хребтом і генами, що це – коріння і що автор Сторож, а справжні Сторожі – як діти, які оживлюють все, що існує, говорять із ляльками та ідолами, деревами, звірами, вітрами, предками й нащадками... вірять у богів любові, торгівлі, вина... і цей наївний, голубиний максималізм і є енергією, яка найлегше засвоюється іншими “закодованими” на крилатий корінь, бо (не можу не процитувати цей вірш, який Олеся, аж підлітаючи, читала мені напам’ять при першій зустрічі у Києві, до кінця:

Небо майже плещеться в долоні,
І на мить розбігся весь полин...
Вміють тільки теплі скіфські коні
Мчати, не прим’явши бадилин.

Коні мої проковтнули вітер!
Кину в руки травам свій браслет.
Він важкий – а хочеться летіти!
Так натхненно – і лише вперед!

Що мені займисті обладунки?
Що кольє рубінно-вогняне?
Приколюсь вустами в поцілунки
Скіфу,
що мене
         пережене!


Це і є оте “натуральне творення легенди, оце брунькування, оживлення слова-музики, яке (за віки віків [...] всотало в себе світ і здеконкретизувалося до безпорадності, ба навіть до олжі” (Моринець В. Слово, що випало з мовчання філософів: Передмова до віршів Михайла Григоріва. – К.: Світовид, 1997. – С.31).

Подібно у Сергія Осоки:

[I]Тугою гарячих предків
Чорна кров моя озвалась,
Цілувала, цілувала
Міцно мій прощальний клекіт.

(із вірша “Тугою гарячих предків”),

або

Отак, як завжди. І чортик малий прилине,
Як янгол. Як місяць. Я жовту їстиму паску.
Він трохи попросить. І я відповім: “будь ласка”.
Він візьме спочатку, а потім на землю кине.

(Із вірша “Великдень”).

Справжні вірші, загалом, твори мистецтва, ніби олюднюють релігію, ніби самі є передвісниками нових, грядущих релігій, як і митці – ченцями майбутніх богів, напівбогами, розіп’ятими (отже, летючими) людьми, чутливими і сильними водночас. Навіть будучи найортодоксальнішими мусульманами, християнами чи буддистами, вони (як за Б.-І. Антоничем) – язичники, бо вони (справжні) – корінні, хоча й крилаті, а значить розіп’яті хоча би в польоті, бо як не вишукує Марта Грибальська різні орнаменти, пишучи писанки, “а завжди виходить хрест”. “Це не традиція. Моєю рукою водить Ангел. Напевно, це примирення” – пише вона у своїх “образках” “Ангел Охоронець”, і підсумовуючи інший твір (“Фатальна жінка”), каже, що “фатальність – це дорога, яка ніколи не приведе до тихого врівноваженого щастя і постійного пристанища”.
Творчість також фатальність. Виклик. Характер. Ніжність. Часто – героїзм. Безтекстовість (як у Жанни Д’арк, наприклад). Текст створюють інші, як-от Наталя Чибісова, яка написала цілу поему “Жанна Д’арк” (схожу, до речі, на поему Лесі Українки у доброму сенсі паралелей), героїня якої творить молитву й побожно на “колінах”, помічає, що Бог “зовсім не такий”, як на церковних стінах” , а “ікони і статуї в мідних латах”, якими увічнюють нащадки героїв-поетів чи поетів-героїв, хіба вони здатні плакать?”
Але так уже склалося, що кращий поет – мертвий поет:

Причеплять картонні крила
і німб з золотою різьбою.
І будь, собі на здоров’я,
і нам на радість святою.
(Із поеми “Жанна Д’арк”).


Залишаю це епічне, з біблійним розмахом полотно для публікації повністю, як і практично твори інших учасників “Міфії”, як і їх біографії. Сказано було подати до двадцяти віршів і автобіографію... Хто як себе подав – так і буде. Свобода (як і “халява”) любить сильних.
Тому й пише Марта Гурин:

[I]Зігнена гілка щаслива,
Коли з неї плід зірвати.
Боже, дай мені сили
Знайти те, що хочу сказати.

(Із вірша “Зігнена гілка щаслива”)

Ранок починається з мелодії
Теплої землі і вогких трав.
В час, коли мільйони зорелодій
Проковтне небесний синій став.
[/I]
(Із вірша “Ранок починається з мелодії”).

...Мелодією, музикою прагнуть стати всі мистецтва (навіть архітектура...), бо Музика – це абсолютна емоція плюс абсолютний порядок. Її поєднання (як і ніжності та сили) і породжують оту трав’яно-космічну енергію, яка, мов пуповина, здається, поєднує нас із Творцем, із коренем отим крилатим.
Отже, талановита проза – це також музика, як-от у Олександри Черняк, ще учениці СШ № 100 у м. Львові, вже перші рядки якої інтригують, захоплюють, чи, принаймні, зацікавлюють:

Вперше я вирішила вийти заміж, коли мені було 5 років. Я розповідала про це мамі, вона засміялась і сказала:
– Ні, Сашуню, так не можна. Спочатку дівчину мають посватати, а тебе ще досі ніхто не посватав <...>.
(із новели “Перше сватання”).

Так, жінкам-письменникам (не “письменницям”, бо “письменниця” – дружина письменника...) потрібен для життя справжній Муз-чина, чоловік чину (дії), Музика-чоловік, теж талановитий, бо “хто не має власного таланту, того присутність генія гнітить”... Відомо.
У “Сашуні” Черняк є все для того, щоби стати справжнім сторожем генетичного коду етносу. Врешті, вона вже ним є.
Кохання, космос, вітер, води і земля дзвенять крізь знако-символічну систему Лілії Демидюк, Рути-Вітер, Наталі Скосаревої, Михайла Снежика, Насті Судиловської, Юлі Хорочко та Ірини Школик.
Ліля Демидюк подала цілу поему-цикл із 16-ти частин “Ти – скінчений апокриф повітря”, над 4-ою частиною якого стоїть присвята: “Пам’яті Романа Федоріва”, де, зокрема, читаємо:

Чи замерзнеш
і обрієм станеш...
На долонях твоїх зима
повирізьблює
гнізда часу
і печаль твоя
вся до дна
переллється у коси осені
пересиплеться в грона дощу
і багряним каменем
босим
ти впадеш
на зомлілу траву.
Твої весни
зупиняться соснами
серед саду
сталевих снів.

...Знову ж звернення до крилатого кореня – митця-предка, попереднього вузлика на бабиному літі душі.
Знову медіумність, знову вертикаль: від предків до нащадків – у Рути-Вітер:

Так солодко мовчить
цвинтар духів – місто Лева,
підзаряджена енергією сновидь,
пізнаю чуттєве...

Ще непізнані об’єкти
ширяють у небі.
Я хочу піти
з тобою у тебе
і зникнути в нас
прибульцем з Альфа Центаври.

(вірш “Чуттєве”).

Наталя Скосарева модерново-язичеська богиня юності і кохання, кохання і юності, про які пише майстерно, летючо-чесно, зі знанням справи, бо пережито, бо красиво боліло:

Задивлена, замріяна, прекрасна,
божественна, самотня і нещасна,
засмучена зажурою німою,
оздоблена прозорою сльозою,
дитинна жінка <...>
ходою вільною чи поспіхом-ходою
дитинна жінка
зникла між людьми.
(Із вірша “Задивлена, замріяна, прекрасна”).

Тихо співає щасливий годинник,
Певний у тому, що створює час;
Добрий від віку, старенький будинок
вірить у сон, де народжує нас,


пише у вірші “Ілюзії” Михайло Снежик (до речі, старанний староста “Франкової кузні” ), ніби підтверджуючи ніцшеанський умовивід про те, що “справжнє покликання письменника – відволікати людину своєю творчістю від Правди, бо чесність, Правда іноді ведуть людину до загибелі...”
Існують і полюсно протилежні погляди на мистецтво, як, врешті, і правда в кожного своя. То істина Єдина. Але хто ж її знає, ту істину? Тому мені дорожчий друг Платон, друг Сковорода, друг Михайло...
І – Настя Судиловська, яка “роздумує у храмі”, хоча, здавалося б, – що там роздумувати, у храмі молитися треба.
А поет роздумує: “ Гарні тут стіни з чужими обличчями. Вони завжди сумують – створюють непогану перспективу для радості. Та все так не буде. Звуки повільно виникають та зникають, ніби і тиші не існує – це лише перехід від чогось одного до чогось іншого.
– Будьте ласкаві, посуньтеся. Я собі присяду. Дякую.
Всі такі задумані, ні, не занепокоєні, не схвильовані, а просто задумані. В стані первинного анабіозу потреб. Видно цю напругу буттєвих тлумачень. І все ж таки все так спокійно, ясно...
І стояти у світлі вогняних поглядів запалених душ, тобто лише свічок. Але скільки сенсу у бажанні життя для мертвих? Одиноко відчувати себе одиноким. Неспроможно правильні думки лізуть у голову. Я буду святою-пресвятою. Я буду просити пробачення, обліплюючи стіни поцілунками. А в людей? А за що в них? Я ж нічого не зробила.
Зробити б щось добре, але все таке знівельовано неправильне.
Повісити б на олтар “Крик” Мунка. Було б правильніше вклонятися чорному страху. А при виході жовті соняшники Ван Гога – не все так погано”.
Наводжу цей текст повніше, бо в ньому виразно прослідковується процес зародження Бунту, з якого і починається Митець, герой, особистість, геній. З відрази до матеріалу (глини, фарби, слова) починається професіоналізм, до якого так прагнуть звані і вибрані, і наблизившись до якого, проклинають його, як “ідіотську досконалість”, як вершину вулкана, тобто вершину-прірву...
Дехто зі студійців, здається, дійде до того, навіть перейде. Хтось не дійде, хтось упаде, перегорить. Як і хто – знає Доля, Хтось?
Вічність і Безкрайність – загадкові сестрички. Як і всі Жінки.
А наразі

Повітря пахне терпко-терпко.
Вересень...
Бруківка львівська, дощ, кафе, мости.
І раптом синьоока, ніби березень,
остання літня квітка, спогад, ти,


пише Юля Хорочко, –

Листопадові плечі, як одвірок
підперли двері в зиму,
осінь, дощ...
Думки плетуться сірим пілігримом.
Посоловіле небо журавлями
стікає в обрій, ніби плаче,
сум...

Ліричний сум очищає душу, те, що люди називають душею, те, що, надіємось, вічне, язичеське і модернове водночас. Воно – любов:

– Привіт, коханий. Я знову з тобою. Я і ти <...>.
– Вітьок, блін, де ти ходиш, наші програли, 4:1, блін, козли; хрестиком їм вишивати, а не у футбол грати <...>.
– Олю, Олю, що з тобою? – всі кинулися до молодесенької медсестри, яка, схопившись за голову і присівши на коліна, шепотіла: “Він, він, Боже, це він приходив увісні і сказав, що зустрінемось з ним, що я його кохання, він..” <...>.
Була ніч. Годинник щойно пробив дванадцяту. Вчора було ще сьогодні, а телевізор далі плакав: наші ж знову програли у футбол”, – написала у новелі без назви Ірина Школик. Програти у футбол – це погано, але не смертельно...


Втратити свої легенди у духовній боротьбі із вбивцями їх, легенд і мови (а ще гірше – у боротьбі із самими собою) – втратити вертикаль “ корінь-гнізда-під-творець”, втратити сенс Шляху, а значить, свою територію, Все.

Учасники нашої “Міфії”, наголошую ще раз, може (поки що!), не най-най (не вибрані), але вони звані, а не всі вибрані, на жаль, звані бути Сторожами генетичного візерунка (коду) нашого народу.
Отож, думайте, читайте...




Опублiкованi матерiали призначенi для популяризацiї жанру поезiї та авторської пiснi.
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.


Концепцiя Микола Кротенко Програмування Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2020 © Poezia.ORG

«Поезія та авторська пісня України» — Інтернет-ресурс для тих, хто відчуває внутрішню потребу у власному духовному вдосконаленні