* * *
Я ще недавно мав, яку хотів:
Кого в уяві, а кого на дотик.
В мені до сліз сміялись сто чортів,
Сто ангелів травили анекдоти.

Я світ об’їхав і вернувсь назад
Сюди, де народився, вчивсь літати,
Під зорями, що падали у сад,
Із птахами, що мали вир’ювати.

Вони летіли, мов сумні думки,
Крізь мене і до мене, і до світла,
За течією, вздовж ріки руки,
Десь поряд із дівчатами на мітлах,
Які в житті земному знали толк…
Й, мені здається, – знають в неземному…
А я міняю шкіру, мов пальто,
Душею голий, сам бреду Додому.

Життя вдалося, а чи змарнував –
Яка різниця і кому судити?!.
Я сам собі і вітер, і трава,
І хрест, і ніж, душпастер і бандита.

І шаблювата молода печаль,
Готовність вмерти кожної хвилини…
І та «з обличчям ангела свіча» ,
Й божественна любов до батьківщини.

Я десь мав здобну вашу доброту
І дрібнувату галичьку блаженність.
Від цих людців я до людей піду:
Вони завжди під золотом зелені.

Іще недавно друзі-вороги
Їм заступали спільне наше небо .
Вони ж пішли корінням під сніги
І чорним соком піняться від себе.

І я такий… тепер і я такий…
Кочу печаль, як по снігах сніжинку.

Дарую душу вам.

А у віки
Таки ввійду –
Як ніжний ніж
В печінку.