О, Слово, відрадо моя, хоч Ти і невидиме зовні,
Я знаю, Ти чуєш мене і голос моєї душі,
До Тебе звертаюся я, поет, заклинатель безодні,
Сумний, ніби змилений кінь, що стиснув свої ганаші*.

Минув я такі рубежі, такі перейшов переправи
В бажанні колись осягти найглибшої суть глибини,
І в серці не в’ються вужі уже ні користі, ні слави,
Там — відчай підсилює біль й зневіра вповзає у сни...

Згасає вогонь у думках, частішають сил перебої,
Зростають лиш відчай і сум, від них — все чим далі, тим гірш,
І іншою стала рука, яка починала з Тобою
Змагання створити колись найкращий у Всесвіті вірш.

Велінням небес (чи таро) надірвані нерви і тяги,
І зараз насправді, як є, я перед Тобою стою
Не бравий картинний герой, а сивий сумний доходяга,
Який серед слів самоти складає молитву свою.

На аркуш лягають рядки, шукаючи виходу-броду
І спроб оминути капкан нудних і предовгих тирад,
Затиснуті в слово думки — посмертна хистка нагорода
І муки довічні для тих, хто творить такий концентрат.

В рядках, які не додають, на жаль, оптимізму у віршах
Від думки чи стержня думок вже не відвертітись ніяк::
Безсилля своє визнаю, як є, перед величчю інших,
Більш гідних за мене у всім, і значно стійкіших, ніж я.

Тому буде чесним зійти з маршруту й, зібравши всю міцність,
Відкрити кінгстони, раніш спустивши беззвучно свій стяг
Й пірнути у вир німоти, а віршам знайти їхнє місце:
Зібрати у папку й без слів — все в кошик, який для сміття...

Та раптом, немов дикобраз голки розвертає миттєво,
Невимовний згусток жалю впинається в думи сумні,
І я, все покинувши враз, витрушую кошик сміттєвий,
Частинку самого себе з тремтінням шукаючи в нім...

А ось і потрібний листок колишніх поривів буремних...
І... Диво... крізь сумнівів тло спинається... ще раз... і ще
Маленький надії росток... а може, я йду... недаремно,
Й тепліше стає на душі, і я розпрямляю плече.

А потім поволі в думках плече розпрямляється друге,
І вже відчуваю в очах чи сльози, чи просто росу,
І ніби незрима рука надійного старшого друга
Мене відрива від землі, щоб Слова побачив красу...

І вкотре уже голова гордині лягає на плаху,
Й встає у святій простоті, і Віра спалахує знов,
І граються ніжно слова зі псами Чумацького шляху,
І кажуть, що знають вони, як виглядить Слово-Любов.

О Небо, Ти долю святу поету даєш, чи собачу,
То б’єш його боляче, то здіймаєш його в небеса,
І бачить він там... Самоту... Чому ж він Любові не бачить,
А вірить лиш тільки у те, що може помацати сам?..

Ти віру мою освяти, щоб міг я колись (не раптово!!!),
Йдучи по стежині своїй туди, де ніхто не ходив,
Стерпіти і меч Самоти, і Тишу Найпершого Слова,
Щоб пити з джерел Забуття Неспокій... Це Диво із Див...

А може, слова — це капкан якоїсь небесної змови
Для всіх нерозумних сліпців, і кара за це не мине...
Вручи моїм, Слово, думкам з живої алмазної мови
Клинок, і коли щось не те, щоб різав одного мене.

Несу я в незнані світи свою поетичну валізку.
О Слово, мені поможи із вірою в цілі святі
Кентаври-слова обійти, приспати слова-василіски,
Щоб змійчик спокус і гординь сконав в Ахіллеса п’яті.

Хоч трохи мені освіти шляхи в невідомі основи,
І серце наповни теплом, хоч, може, це серце й дурне,
Щоб міг я і далі іти, не зрадивши вірі у Слово,
І впевненим бути завжди, що Слово не зрадить мене...

Поняття два «рима» й «поет» не завжди близькі чи тотожні.
Не знаю, це кара чи дар, та знаю, що як не крути,
А Небо спитає колись за слово написане КОЖНЕ,
О Слово, дай віри і сил мій шлях без лукавства пройти.

.....................................................................................

Що ж ви так ось без куражу, думки неприкриті і голі,
Розхристану душу на стіл негадано винесли всю
І вкотре над віршем сиджу й тремчу, як тремтить алкоголік,
А равлик кричить із душі: «Там стій! Не підходь! Укусю!..»