Вікторія Шпак******
Я втілення соборної Вітчизни,
Я плід і листя давнього коріння.
Мій краю, ти мене, здається, визнав,
І не блукаю я блідою тінню.
Яка ж у жилах тільки кров не лине!
Хіба що африканська, не згадаю…
Та й то, чорненьку вгледівши дитину,
Чомусь заб’ється серце й завмирає.
Чи голос крові, чи сумління кара,
Немає, Господи, кажу Тобі, різниці:
Коли насунулася на Войтилу хмара,
Усі були такі сумні та ниці.
Вітчиме мій, російський офіцере,
Тобі складаю і любов, і шану,
А з підсвідомості пливуть галери, -
Везуть до тебе у тепер кохану.
Голубонько стражденная, матусю,
Така чорнява, наче та туркеня,
А я і здогадатись не боюся,
Що, може, і в мені сидить те зерня…
А батька не судилося любити:
Під Сталінградом десь його могила.
Тепер мої за нього старші літа, -
Не скоїли б німецький крововилив…
Я винна, мабуть, в тому, що соборна,
Що з різних вір і з різних регіонів.
Та кажуть, що й кмітлива, і моторна,
Бо поклоняюсь Божій я короні.
|
2006
Київ © Вікторія Шпак |
