Полтавщина… Забите і забуте
Людьми і світом це старе село.
Все в бур’янах, і тільки вітер люто
Гойдає височенне те зело.
Вздовж вулиці похилені паркани
Й садочків здичавілих непрохідь.
Як вартовий — одна лиш баба Ганна
Біля воріт щовечора стоїть…
Стоїть, стоїть… аж поки не стемніє,
Все дивлячись у вулиці кінці.
Може, дріма, а може, просто мріє,
Як прибіжать веселії гонці
І скажуть, що з далекого Сибіру
Син приїздить не зовсім, погостить,
А мо’, й про те, що донечка з Алжиру
До мами із онуками летить.
Які ж вони? Вже стільки літ минуло.
Не дай-но Бог, ще можна й не впізнать.
Життя пройшло — як літо промайнуло.
Тепер дітей та смерті лиш чекать.
Ой, чи діждусь дітей, уже й не знаю.
Он півсела на могилки пішло.
Одарки і Петра давно немає,
А їх дітей мов зовсім не було.
Вже третій місяць пенсію не носять
Та, дякувати Богу, ще жива…
Які-бо вже он китиці на просі —
Це значить зовсім скоро вже жнива.
От посвяткую! Намелю пшенички
На жорнах і спечу розкішний хліб,
Зварю й борщу горщечок невеличкий —
Капуста є, а ще й підходить біб.
А мо’, й тоді на свято, на ужинки,
Підійде хтось із дальнього кінця,
Хоч зараз нам усім непереливки —
Днів п’ять уже не бачила лиця.
Стемніло вже, нікого знов немає.
Самотність — це життя мого вже суть.
Боюсь, помру, і поки хтось те взнає,
Кістки селом собаки рознесуть.
Мар’яні добре, хоч вона хворіє,
У неї ж бо живий ще чоловік,
А я сама. Про близьких лише мрію…
Полтавщина… Наш двадцять перший вік…