Ранком сонце лине просто в хату,
промені лягають на поріг.
Вийшла Яся у садок гуляти,
де ще так недавно танув сніг.

А тепер — росте на гіллі листя,
горобці веселі цвірінчать,
і нової травки гострі списи
з-під трави торішньої стирчать.

Край паркану — що це роблять діти?
Скільки сміху, галасу й турбот!
Підійшла Ясюня подивитись:
— Це ж вони тут скопують город!

Сміх і галас:  — В мене будуть дині!
— В мене морква!  — В мене буряки!
А в того — гарбуз з смачним насінням,
і в’юнкий горох, і огірки...

А Ясюня ще така маленька,
наймолодша між усіх діток:
чорні очка, личко рожевеньке
і кругленька вся, як огірок.

Тягне Яся і собі лопатку, —
ой, яка ж велика та важка!
— Буде в мене теж маленька грядка,
як у всіх дітей із дитсадка!

І скопала грядку наша Яся,
не відстала від усіх діток.
Їй, щоправда, допоміг Михасик,
та Роман, та Лесь, та Ігорьок...

Ну, мала, яке ж тобі насіння?
А мала й не знає: що саджать?
Посадити б їй солодкі дині,
що під сонцем, як свинки, лежать?

Чи червону моркву? Чи салату?
Чи смачні зелені огірки?
Чи капусту — потім шаткувати?
Чи горошок, щоб зривать стручки?..

Узяла Ясюня по зернятку
й буряків, і моркви, й те, і те...
Ой, і буде ж у Ясюні грядка,
мабуть, краща, ніж у всіх дітей!

Йде робота радісна і спора,
веселіша за найкращу гру.
А весняне сонце лізе вгору,
і пече, й цілує дітвору.