Пригріва весняне сонце. В рівчаках біжать струмки.
Метушаться за віконцем клопітливі ластівки.

Вже останній сніг розтанув. Тепло. Весело. Весна!..
Яся встане вранці-рано та відразу — до вікна:

— Чом це, мамо, пташенята до вікна летять щомить?
Це вони до мене в хату, мабуть, хочуть залетіть?

Відчини віконце, мамо, хай вони сюди летять!
Я дивитимусь, руками я не буду їх займать!

Підлетіли. Відлетіли. Тільки крильця — блим та блим!
— Це вони будують вміло для своїм маляток дім.

Все працюють безупинно, не марнують, бачиш, час.
Грудочки м’якої глини в дзьобах носять раз у раз.

Скоро буде тут гніздечко, добре зліплене з землі.
В нім лежатимуть яєчка у м’якесенькім кублі.

Потім будуть пташенята, ненажери — просто страх!
Цілий день їм батько й мати все носитимуть комах.

Підростуть в маляток крила, мати їх навчить літать, —
так, як мама Ясю вчила в книжці літери читать.

А тоді настане осінь. Стане зразу холодніш.
Вранці ляжуть білі роси на травичку, на спориш...

— Взимку ж, мамо, пташенятам буде холодно в гнізді!
Правда, ти до мене в хату всіх їх пустиш отоді?

— В теплий край тоді, далеко полетять усі пташки:
журавлі, качки, лелеки і маленькі ластівки.

А як буде знов надворі тепло, весело, весна —
прилетять пташки з-за моря знов до нашого вікна!