Напевно, треба буть щасливою,
Коли ідеш на схилі літ
Під сонцем вистиглою нивою
І бачиш цвіт, і бачиш плід,
І чуєш скрізь до тебе звернені
Такі зворушливі слова,
Що сіяно й твоїми зернами
І що не мріями химерними
Було все те, чим ти жива.

Але не можна буть щасливою,
Коли ти й справді бачиш схил…
А задуми, що линуть зливою,
І ще накреслення й пориви є,
І попереду стільки діл:
Впіймати, висловити, втілити
Нестримний дух, живу красу,
Чуттів і дум ще стільки вилити,
А вже не вистачить часу.

Та, може, якщо серце втомлене
Спочинку не бажає ще,
І творчий потяг, ще не зломлений,
Його бентежить і пече
і тьмяний спокій ще не застує
Вогнів, що світяться в імлі, —
То, може, саме в цьому щастя є,
Найбільше щастя на землі?!