тьмяніють пейзажі та посмішки щирі на обрії смутки та перестороги не тільки птахам відлітати у вирій панам павукам засвербіло в дорогу ось хрестик на груди а ось і на спинку на щастя тут ніц не потрібні вокзали павук обирає міцну павутинку нехай всі тепер поминають як звали він повз до загалу сумирно й негордо коли від самотності сіпалось око за мить спілкуванням вже ситий по горло від натовпу біг у куток одинокий романтик і сноб він в поезії петрав як стріне лауру або лорелею то тягне її у таємні тенета щоб потім у тетріс погратися з нею і ось він летить між птахами як рівний всі вісім очей мов лискучії лінзи де пустить він знов павутиння й коріння не знає ніхто та і бог з ним і хрін з ним |