Земля на неї дивиться очима
Тонкоголосих та тендітних квітів,
І травами заманює густими,
Де ящірки - зелені малахіти.

І стежка розгортається, мов равлик,
Із червня перекочується в липень.
Земля її загойдує і бавить,
І чуються ріки короткі схлипи,

У маковім вінку, з блідим нарцисом,
Неначе опустилася з сузір'я,
Йде Кора поміж дубів, поміж тисів
І згадує утрачене повір'я.

Нашіптує та плаче Персефона,
У неї на цвітіння мало часу,
Бо як дозріють виноградні грона,
То треба буде в темряву вертатись.

За нею плаче річка й точить камінь.
Над нею облітає мідне листя.
Земля летить у тишу з нею снами,
До променів скорочуючи відстань.