Не розумію, звідки в мені наростає тривога:
Тисне у груди, що часом аж дихати тяжко.
Дякую, що живу, що в собі відчуваю Бога,
Що іноді легший за тіло й схожий на пташку.

Досі в’ю у собі нові книги — духовні гнізда,
Намагаюсь словами достукатись до сердець.
Коли ж уже спокій не буде ціною лендлізу?
Коли вже глобально війнам прийде кінець?

Час від часу в мені виростає вдячність.
Бо тривоги минають, як сльози, негоди й жалі.
І приходить сонячний ранок — він зараз на часі.
І світло й добро. Та ключами б’ють з-під землі.