...І тільки зараз бачиш, що ніхто не вертається, і свою таємницю кожен забирає із собою.
І що в питанні життя і смерті нічого не змінилося з тих пір, як постали земля і люди.
І що яким би новим  шовком  світ не стелився, у які би пишні сладки не вкладався, раз за разом – нерівномірно -- він буде підшитий до підкладки буття,  у якій – страждання й смерть.
Перед останнью межею -- смужка свідомості, де дерева росуть корінням вгору і небо – під ногами.
Повітря загусло і кожен рух у ньому – повільний, неначе у прозорій смолі.
Ти рухаєшся бігцем, короткою вервечкою,  із такими ж, як і ти, чоловіками, вчепившись  у плече того, хто попереду, як наказали орки.  Зимно чомусь. Чи це від зіниць смерті, наставлених на тебе?
Ти кінчаєшся в підвалі, і  половина душі  твоєї – вже не твоя, але ще дивиться на іншу половину, яка стоїть на колінах, лицем до стіни.
Останні миті стоять частоколом, свідомість тріпоче на них уривком марлі, який от-от зірветься і полетить – куди?
Ти вже наполовину – історія. Так ось як вона робиться! Із перебіжок, пригнувши голову, під автоматом орка,  із звуків катувань, коли знаєш, що ти – наступний, із жіночих синіх пальців з манікюром з-під шин,  тіл, складених одне на одне або скинутих будь-як, аби лише – вкупі – старі й малі, жінки й чоловіки.  Із тих,  хто безмовно кричали під завалами, аже доки не затихли.
Кому лягти у землю добривом, кому з цих соків вирости?
Риплять великі жорна, перемелюють живе.
О, не карай зло надмірно!  Карай так, щоб знерухоміло, але щоб не мучилось і мукою своєю не перелилось у царство добра, царство спокути. Нехай завжди буде в боргу, завжди й назавжди! Хай теліпається німим язиком у дзвоні, який ніколи не дасть звуку, нікого не стривожить і не зворушить! Хай пожирає себе так, як пожирало інших! Будь глухим до нього, небо!