Бурі перекочуються світом.
Небо потемніло сивим гроном.
Риштування совісті  розбито.
Де ж це ми, о, де ми – невідомо.

Хвиля перейде у чорній масі –
де її западина, де гребінь?
Просвіт – лиш відкладення у часі
рогової блискавки у небі.

Просвіт – це короткий жаль надії,
що й сама майбутнього не знає.
Ось скипає зрушена стихія,
по життях повалених гуляє.

По кістках гуляє, по долинах,
там, де люди лячно причаїлись,
вимітає винних і невинних,
щоб у тьмі рокованій вихрились,

щоб не залишився камінь-лежень
і закон уритий не стояв би.
Де твій центр, історіє, де стержень,
де заслона розуму і правди?