Це пізня осінь. Дощ покрівлі миє
І хлюпає в калюжах під ногами.
Ми живемо без віри, без надії
Життям переобтяженим роками.

І все густіше сивина на скронях,
Мов білий сніг чи від морозу іній,
І доля все чіткіше на долонях
Мереживом тонких життєвих ліній.

Сталеві хмари низько-низько виснуть.
Наближення зими це вірний знак.
Та ще й думки, як осінь сірі, тиснуть,
І не втекти від цих думок ніяк.

Вони, як шашіль, мозок точать, точать…
Та ще й новин невтішна череда.
Перетікають дні в безсонні ночі,
Ще й темні, наче в озері вода.

Куди подітись від часу сумного?
Чи є від нього вільні десь краї?
У пору цю всі згадують про Бога,
Молитви шлють і звернення свої.

А він, мабуть, уже й не хоче чути
Проблеми наші, болі і жалі.
Не осінь винна, винні в бідах люди,
Самі себе пригнули до землі.

Ні, це не осінь змушує старіти
І невблаганно забирає час.
Ми просто розучилися любити.
А як не любим, хто ж полюбить нас?