Той дім із нами жив тоді і слухав...
Була важких характерів задуха
і непорозумінь круті каскади
(лиш не було дводушності і зради).
Нескромністю вважались поцілунки,
і вічно вияснялися стосунки –
хто до батьків у непошані винен,
хто під цим дахом слухатись повинен.
Там слово не ронилось випадково,
і легкість відкидалась принципово,
і думалось: чи вирватись удасться?

А згодом все це виявилось щастям –
тугою різновидністю стійкою
із кісточкою зріднено-гіркою.
Висить воно, як плід в космічній висі,
у нім назавжди -- голоси і риси,
і попіл вулканічної любові,
як вічна хмарність у старому Львові.
О, як тіснили строгості й напасті!
А це було невміле наше щастя,
цілющий плід на будь-яку потребу,
підвішений за ніжку серед неба.