У Косові у камені давно.
І Кутами намандрував чимало.
Граніт Сокільський теж його лупало
Знаряддя духу — слово, що над скали,
Над Божі хмари, темні, як вино.
Мов кров, мов гук, мов стогін, та воно
Чимраз сильніше і міцніш кресало!

Вони тут ґарували  з Павликом
Та Анною, по-галицьки сміливо.
Вони не сподівалися на диво
(Таке гуцулам, бойкам не властиво),
А радикально, голосно, кийком,
І прилипало слово те цілком
До злих грудей, безбожних, юродивих!

Не просто відхаркатися панам
Було від того панцирного слова,
Бо їм горіла навіть підшлункова,
І жовнірам, і всім австроголовим,
І спольщеним, і просто брехунам.
...Судилось скласти голови синам,
За Україну на усе готових!

Ще – тюрми, тюрми, тюрми... Хай їм грець!
Для нього – тюрми Коломий і Львова.
А серцю... так хотілося любові,
Котра б не обірвалась на півслові,
На півдиханні... Жмутки – то кінець!
Хіба могло наснитися Франкові,
Що поведе не ту він під вінець?!

Та драми серця – то лише момент,
Бо кожний з нас колись на це страждає...
Франка пекло, що ненаситний Каїн
У ріднім краї, українськім краї,
Усе вкраїнське знищує ущент.
Та Бог і правда, й сила, що карає,
Убивцям раю лиш еквівалент!

О Каменяре, о Каменярі!
Немає стільки шапок, щоб здійняти...
Лиш батька руки жилаві і мати,
Яка клопоче вічно біля хати,
Ще наставляють, з Богом, у дворі,
Синів сучасних: не зійти зорі,
Якщо за неї та й не воювати!