Женуся кафкіанським коридором,
розчахую всі двері на ходу,
не звір у спину дихає, не ворог --
у нервах перезбуджених і порах
кричить отой, кого я не знайду.
Він десь отам, за сотими дверима,
за тисячними, думаю... мабуть.
В кімнатах, що даліють незлічимо --
звірятко з перезрілими очима
і страху волокниста каламуть.
Там дня немає і немає ночі,
лиш хаос -- без початку і причин.
За все, що рок мерзенний напророчив,
я світові би видряпала очі,
та світ не винуватий тут ні в чім.
Не він його стесав до половини,
не короїдом сточений цей дім,
щось інше виростає із руїни,
бо сказано ж – без власної провини
«діла господні з’являться на нім»