У космосу немає глибини,
Немає серця й розуму немає...
(щитай каліка... це, космосе, я не тобі,
а тій пихатій курві,
шо у помаді в неї навіть піхва, мабуть,
вже не кажу про ті конячі губи).
Навіщо ж космосу, їй-право я не знаю
Оці біленькі крапочки-плювочки,
Що їх зірками звуть
(іди ти нахєр, поц,
я теж у дєтстві Маяковського читав).
Опісля того все одно зірки щитав
І довго думав і гадав
(з перервами на те щоб в ванній подрочить)
якщо десь там у космосі
знайти реально Бога,
яким же має він самотнім буть, небога.
Йому то мабуть так колись набридло,
Що він людей знічев”я натворив
І досі, споглядаючи самотніми ночами людські паскудства,
Сміється й кається.