А мені не вистачає океану,
що не знає ще човнів і маяків,
що вилизує до піни рвані рани
від комет упалих з неба й обріїв
язиками хвиль торкається лякливо:
бо, як тріскається небо вирове,
йому боляче. Та з болю неквапливо
до світила виринає щось живе.

Ще мені не вистачає узбережжя,
що вгороджує у хвилі кігті скель
та й підтягує до себе обережно
неоглядності пустельної пастель
і, розпливчасту, шматує аж на бризки,
і випробує прибою перший рик,
і впускає мимохіть краплинок низки
на хиткого суходолу материк.  

Ще мені не вистачає суходолу
з ліз аортами й кровинами калин,
зі снігами гір і ручаями долу,
зі слідами не впольованих тварин,
що навчились потаємно й непомітно
оминати 3D-друк архітектур
хмарочосів і церков, з яких тим видно
небозводу чи то купол, чи каптур.

Ще мені не вистачає небозводу,
отого, з хореографією хмар
у новітній геометрії природи,
котра простору площину гне й тягар
крил плечам дарує, зрушивши облоги
атмосфер, де, непокоячи когось,
в хмарах спокою сплять блискавки тривоги,
що пробудять видноколо вже ось-ось.

Ще мені не вистачає виднокола –
урочистого кордону таїни, –
що блакиттю випинається спроквола,
розгорнувши на орбітах вишини
траєкторій майбуття небесну мапу,
де позначено захмарний краєвид,
а прискорення м’яка і дужа лапа
вже викочує з-за нього Сонця схід.

Ще мені не вистачає зірки Сонце,
у галактики закинутої вир,
в котрий кіборг у фотонній оболонці,
що гуде від зіткнень атомів і зір,
лине вперто, невгамовно і невпинно,
за опаленою мрією слідком,
а у затишному всесвіті людини
досі ясно щось пульсує маяком.

Тож мені не вистачає ще й людини…