Ще затемна, раненько на зорі,
Допоки сонце в небі не вставало,
В долину вийдуть гуртом косарі
Косить траву, поки роса не спала.

У світанковій тиші дзвін коси,
Коли мантачка лезом вздовж пройдеться,
Чистіший, аніж крапельки роси,
Луною в піднебессі відгукнеться.

І першим рушить хтось найстарший, дід,
Косу провівши рівним напівколом,
Молодші далі підуть слід у слід
За косарем статечним сивочолим….

Один за одним покладуть в валки
У синіх росах соковиті трави…
Косили предки так усі віки,
Трудились для життя, а не для слави.

І коли сонце стане в вишині
Над вкладеним валками сіна лугом,
Замре весь світ в солодкім напівсні
Мов у хмелю від трав прив’ялих духу.

Летять роки, і час бере своє.
Змінилось все, змінилось навіть слово,
Та в кожнім червні чую, виграє
Стара коса у лузі світанковім.