Куди  поділась  та  кохана  цілість,
що  дихала,  любила  і  шукала
твого  тепла,  до  ніг  твоїх  тулилась
і  запитально  в  очі  заглядала?
Розбилась  у  невидимі  бар’єри?
Молекулами  рвучко  розлетілась
(говорять,  що  матерія  --  незникна
й  енергія  у  просторі  витає)?
Що  толку  є  в  енергії  безликій?
Я  хочу  те  знайоме  поєднання:
приземкуватість,  голос  і  кудлатість,
дарунок  цілковитої  довіри
і  голову,  що  вм’ятину  лишала
на  постілі  своїй  і  спала  довго,
похрапуючи  в  темних  сновидіннях,
або  краєчком  ока  слідкувала.
Я  в  порожнечі  марними  руками
обводжу  стиха  контури  знайомі,
ловлю  терпляче  віддане  сопінння
у  тиші,  що  запала  непорушно...
В  кімнаті  –  у  задушливій  печері  --
застигли  довгі  миті–сталактити,
слизькі  суглоби  відчаю  тупого,
що  наростами  скупчились  у  часі.
Я  --  майже  добровільно  -- натикаюсь
на  жадані  прикмети, співпадіння,
які  могли  б  засвідчити  ознаки
життя,  що  в  інших  вимірах  триває;
хапаю  у  пожадливій  увазі
невизначені  натяки,  щоб  збути
сухотну  мовчазну  безповоротність  --
і  знов  лечу  за  втратою  своєю...