Стоїть  німа  обпльована  країна,
віджевріли  надії  і  слова,
і  простота,  злочинно-безневинна,
утверджує  сліпі  свої  права.

Байдуже  споглядають  зверху  вниз,
глузливо- іронічно  кривлять  рот
ті,  для  яких  --  замшілий  архаїзм  
поняття  "самобутність"  і  "народ".

Не криючись,  пильнує  свій  посів
біда  сусідня  –  хижа  і  слизька,  
бо  знов  з  її  драконових  зубів
залізні  проростатимуть  війська,

і  ні  гарячій    крові  викупній,
ні  вибуховій  ясності  ідей
не  зрушити  напівіржавий  стрій
застиглих  міфів  в  головах  людей.

То що ж тепер? Куди тепер іти?
Зима укрила зорані поля,
і крутяться поламані світи,
а паніки заплутане гілля

захарастило вражені уми,
і круговерть затягує стрімка...
Та є у світі відданість – і ми,
і у біді простягнута рука,

і є маяк край моря безнадій --
його безумний вітер не згасив,
є побратимства острів рятівний
помежи руйнівних ворожих сил,

і мовний код, що лине до зірок,
що ним, як сіттю, вловлюючи суть,
протягнено пульсуючий зв’язок
і діалог із вічністю ведуть.