Огорнула тебе українська земля,
І шумлять, і шумлять над тобою поля,
і ріка, що тече поміж грудок землі,
носить спогади всіх, що у неї лягли.

І злітають в цю річку химерні зірки,
І горять чорнобривці, як в церкві свічки,
І рука пам'ятає твій доторк руки,
Й випадкові слова, що уже на віки.

“Все даремно”... І голос твій – наче струмок,
Все тече і тече, в хвилерізі думок
Не знаходячи прихистку, все омина,
І шепоче мені “Все дарма, все дарма...”

І катма! Синій мох покриває ліси,
Але чим покривати усі голоси,
Що шепочуть із темної, наче тюрма,
Тої ночі “Дарма... Все дарма... Все дарма”

І лежить автомат серед мертвих химер,
І мовчить автомат, ніби сам він помер,
І в страшному мовчанні схилились гаї,
Тільки постріли тьохкають, як солов’ї.

І стихають й вони. Тілки серце буремно
Каже в тиші смертельній: “Та, ні! Не даремно!”
І накручують руки вже сиве волосся,
“Не даремно!”. Не вірю. Це тільки здалося.

Це примарилось тільки, у мареві крові,
Це почулось на нашей, чужій тобі мові,
Це усім ворогам по обидва кордони,
Сниться заздрість, і руки стискають патрони.

А любов безпартійна. Любов беззмістова.
А любов – це життя, переплавлене в слово!
А любов – це на шиї затягнутий ремінь.
Не даремно затягнутий. Ні, не даремно!

Не даремно! І вигукне пташка у гаї,
Не даремно! Я вип’ю цю чашу до краю,
Перейду босоніж ріку крові без броду,
За свободу для твого й для свого народу.

Всі умовності мови і різні знамена,
Кожен камінь в нас кинутий, як на арену,
Але кремінь підточує кров безіменна.
Моя кров.
Твоя кров,
пролита, не даремно.