Мері Морозова ***Перша заповідь поета (Іди і пиши) Коли відвернуться останні квіти За сонцем, що йде на спад? Кого тоді ти будеш любити? Кого ти будеш кохать? Ти, котра не шукає Раю Ані Індії, ані Дзен. І ноги твої, мов коріння, вростають У київський чорнозем. І хочеться впасти і битись об землю Від того, як все неправильно! І перебирати її тепло, Снарядами й сонцем опалене. І крикнути круком у неба ядучу синьку – Невже ти не бачиш, як все безнадійно, синку! І якщо не вийшло навіть у Божого Сина, Що говорити про мене – просту людину. В мене розбиті руки. Розколота голова. І серце тремтяче, як натягнута тятива. Та поки у нім проростають слова, Як трава із землі, я чую, Як голос твій тихий крізь хмари мені віщує: «Вставай моя мила! Рости, як трава із землі! Байдуже, що та земля полита дощем із крові. Розквітни! Поміж гільзами Проростаючи крізь кістки. Хай ніхто не знатиме, з якого мороку Виросли твої квітки. Просто дозволь собі встати й сказати Довго стримувані почуття. І хай стане складами і римами Кожен удар життя по твоїх щоках, І кожна влучена куля хай стане комою й крапкою Скріпить і залікує поему життя. Вставай! Іди і пиши! Душу свою перетворюючи в вірші.
|
2019 © Мері Морозова |