зона відчудження

Вела додому стежка навпростець.
Дув радіоактивний вітерець.
Як в вісімдесять шостому, коли-то
Рванув Чорнобиль й трапився триндець.
А нині з дівчиною в барі познайомився.
І, навіть, схоже, дуже їй сподобався.
Крутим бухлом я круто накидався.
Крутим козлом я вміло прикидався.
Травив за жартом жарт я через смайли,
І вдягнений був круто, все по стайлу.
Вона уже пішла була зі мною,
Та щось таке було в її очах,
Що я забув брехню, забув свій страх,
Завівши з нею мову про Чорнобиль.
Не знаю, що до того підштовхнуло,
Бажання говорити “на авось”:
хотілось просто більшого чогось,
ніж алкоголь і секс, з якого нудить.
-Як шкода ліквідаторів ЧАЄС…
Її обличчя все ж таки змінилось,
Немов зухвалість я сказав, чи ницість:
“Ну годі вже тобі розводить стрес!
Ходім до тебе!” Тільки обламало:
Ніхто з моїх – ні друзі, ні сім’я
Чорнобиль звісно не ліквідували.
Та страшно стало... І пішов помалу
Кривою стежкою у ніч я навмання.
Гойдались трави, як в молитві руки.
І ніби ватні, ледь ступали ноги.
Який живий, незгасний, незабутній,
У душах розкладається Чорнобиль.
Прикритий позитиву Саркофагом
У людях йде процес напіврозпаду,
Страшний, ніким не здоланий процес,
Де слово “пам’ять” означає “стрес”.
Тепер я знаю стежку, щоб тікати.
І як за вибух слова розкохати
Усіх, кого вподобаєш в заблудженні
В зоні бездуховного відчудження.