зона відчудження Вела додому стежка навпростець. Дув радіоактивний вітерець. Як в вісімдесять шостому, коли-то Рванув Чорнобиль й трапився триндець. А нині з дівчиною в барі познайомився. І, навіть, схоже, дуже їй сподобався. Крутим бухлом я круто накидався. Крутим козлом я вміло прикидався. Травив за жартом жарт я через смайли, І вдягнений був круто, все по стайлу. Вона уже пішла була зі мною, Та щось таке було в її очах, Що я забув брехню, забув свій страх, Завівши з нею мову про Чорнобиль. Не знаю, що до того підштовхнуло, Бажання говорити “на авось”: хотілось просто більшого чогось, ніж алкоголь і секс, з якого нудить. -Як шкода ліквідаторів ЧАЄС… Її обличчя все ж таки змінилось, Немов зухвалість я сказав, чи ницість: “Ну годі вже тобі розводить стрес! Ходім до тебе!” Тільки обламало: Ніхто з моїх – ні друзі, ні сім’я Чорнобиль звісно не ліквідували. Та страшно стало... І пішов помалу Кривою стежкою у ніч я навмання. Гойдались трави, як в молитві руки. І ніби ватні, ледь ступали ноги. Який живий, незгасний, незабутній, У душах розкладається Чорнобиль. Прикритий позитиву Саркофагом У людях йде процес напіврозпаду, Страшний, ніким не здоланий процес, Де слово “пам’ять” означає “стрес”. Тепер я знаю стежку, щоб тікати. І як за вибух слова розкохати Усіх, кого вподобаєш в заблудженні В зоні бездуховного відчудження.
|