Дівчина
з волоссям кольору жита

«Рак — не вирок!» - кричав придорожній плакат.
«Ніщо не вирок, крім вироку!» - кричали тремтячи кроки.
Дівчина з волоссям, кольору жита, йшла, прикусивши рукав,
В вулицю двох, максимум трьох,
їй відведених років.

Порожній тролейбус віз у депо. Навзаєм
Як у порожне, холодне, вечірне небо.
Дівчина думала: добре бути тролейбусом, водієм,
Небом...
Але ти — це ти.
Ніхто в світі не ти, крім тебе.

Бо всі завше мають кожен своє заняття.
Всім завджи не до всіх.
Хтось поруч глядить у стелю:
«Дівчино! Що ж ви!» - говорить він -
«Вище носа! Більше завзяття!
Все налагодиться! Все мине!
Ну, не плачте! Це ж не смертельно»

Вона мовчки киває, звужуючи зіниці,
І уявляє дивлячись
на колію трамваю:
Коли погасне свічка життя, затиснута у правиці,
Її просто забудуть.
Бо всіх, врешті-решт,
Просто колись забувають.

Тоді, під проливним дощем,
на зупинці зійшовши знову
Дівчина із волоссям кольору жита
Твердить до хрипу, до божевілля,
до втрати значення слова
Ябудужитиябудужити
я буду жити!