Стара верба ворушиться, що океан Соляріс,
сраката та строката – в синю піднебінь,
гострих листків перевертає реверси на аверс,
трясе, як вим’я вдійне, власну тінь.

Гиляки всохлі випирають костомахи в небо.
То молоді, срано зелені, гнучко ринуть до землі.
А от старій, згорьованій душі
нічого ницого уже не треба -
мирянські зваби, знади до опішній
розпорошились в імлі.

Стара верба вітрами диригує,
крізь шкельця мружить зизі очка в партитуру.
Як сонце виборсається з простирадл, вона йому зігує,
і дозволяє: «Хай!», та підтверждає креатуру.

Здавалось би, розкошлана копиця сіна
або бахмата шапка драного черкаса.
Але яка чаїться в ній  тантрична сила
ракетоносія розробки NASA!

Вітер ущухне, вона гілки-колоски попустить
додолу, кожен листка смарагд
черненим сріблом обпліта,
візьме на руки сина, коси знічено розпустить -
в жалобі зігнена П’єта.

Стара верба століття височіє тутай,
сциклини сіє прохолодні тлі,
в заплетені вінком любовні пута
думки заманює великі та малі.